м. Харкова від 22 грудня 2015 року у складі судді Єрмоленко В. Б. та рішення апеляційного суду Харківської області від 22 червня 2016 року у складі суддів: Пилипчук Н. П., Кірсанової Л. І., Трішкової І. Ю.,

У жовтні 2014 року комунальне підприємство "Харківводоканал" (далі - КП "Харківводоканал") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1,

ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за послуги централізованого водопостачання та водовідведення.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що відповідачі зареєстровані та проживають у квартирі № 18 у будинку № 5 по вул. Клапцова у м. Харкові, користуються наданими їм послугами з водопостачання та водовідведення на підставі відкритого абонентського особового рахунку, однак не здійснюють їх оплату.

Судовим наказом Жовтневого районного суду м. Харкова від 6 лютого 2014 року стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за послуги з централізованого водопостачання за період з 1 січня 1999 року по 31 грудня 2013 року у сумі 1 569 грн 95 коп., за послуги з централізованого водовідведення за період з 1 вересня 2006 року по 31 грудня 2013 року у розмірі 622 грн 37 коп., інфляційні витрати у розмірі 34 грн 74 коп., 3 проценти річних у розмірі 79 грн 48 коп.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Харкова від 6 березня 2014 року зазначений судовий наказ скасовано за заявою ОСОБА_1 та ОСОБА_2

Ураховуючи, що за період з 1 січня 1999 року по 30 вересня 2014 року заборгованість відповідачів з оплати послуг центрального водопостачання становила 2 103 грн 29 коп., з центрального водовідведення за період з 1 вересня 2006 року по 30 вересня 2014 року - 906 грн 74 коп., КП "Харківводоканал" просило стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зазначену суму заборгованості, а також три проценти річних від простроченої суми у розмірі 114 грн 33 коп. та інфляційні втрати у розмірі 379 грн 26 коп.

Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 22 грудня 2015 року позовні вимоги КП "Харківводоканал" задоволено частково.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь КП "Харківводоканал" заборгованість за період з 1 березня 2011 року по 30 вересня 2014 року за надані послуги централізованого водопостачання у розмірі 2 072 грн 75 коп., центрального водовідведення - 920 грн 98 коп., три проценти річних від простроченої суми - 114 грн 33 коп., інфляційні втрати - 379 грн 26 коп., а всього - 3 487 грн 32 коп.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що заборгованість з оплати послуг водопостачання та водовідведення підлягає стягненню з відповідачів у межах строку позовної давності, зокрема з 1 березня 2011 року по 30 вересня 2014 року, оскільки відбулось його переривання у зв'язку з скасуванням судового наказу про стягнення зазначеної заборгованості.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 22 червня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, заочне рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 22 грудня 2015 року змінено в частині сум стягнення.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь КП "Харківводоканал" заборгованість за період з 1 березня 2011 року по 30 вересня 2014 року за послуги централізованого водопостачання у розмірі 1 930 грн 91 коп., центрального водовідведення - 893 грн 62 коп., три проценти річних від простроченої суми - 114 грн 33 коп., інфляційні втрати - 379 грн 26 коп., а всього - 3 318 грн 12 коп.

В іншій частині рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 22 грудня 2015 року залишено без змін.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що висновок суду першої інстанції щодо стягнення з відповідачів заборгованості за спожиті послуги водопостачання та водовідведення в межах строку позовної давності за період з 1 березня 2011 року по 30 вересня 2014 року є законним та обґрунтованим. Судом виконано розрахунок заборгованості за вказаний період, та стягнуто її з урахуванням сплачених відповідачами сум.

У липні 2016 року ОСОБА_1 звернулася з касаційною скаргою, у якій просила скасувати рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 22 грудня 2015 року та рішення апеляційного суду Харківської області від 22 червня 2016 року, ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що між сторонами не існує договірних відносин, а тому стягнення заборгованості з оплати послуг водопостачання та водовідведення, а також трьох процентів річних та інфляційних нарахувань є незаконним. Судами не враховано пропуск позивачем строку позовної давності, не перевірено вид питної води, а також факт її споживання відповідачами. Крім того її не було повідомлено належним чином про судове засідання, яке відбулось 22 грудня 2015 року, а другого відповідача не повідомлено про розгляд справи взагалі. Судом апеляційної інстанції не розглянуто її заяву про відвід, а при здійсненні власного розрахунку заборгованості апеляційний суд вийшов за межі доводів апеляційної скарги.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) , у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов'язки, регулюються Законом України "Про житлово-комунальні послуги" (1875-15) .

Суб'єктами цього Закону є органи виконавчої влади, місцевого самоврядування, виробники, виконавці та споживачі житлово-комунальних послуг, а також власники приміщень, будинків, споруд, житлових комплексів або комплексів будинків і споруд (стаття 1, частина друга статті 3, стаття 19 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" (у редакції, що була чинною на момент виникнення спірних правовідносин).

Згідно ізчастиною першою статті 13 ЗаконуУкраїни "Прожитлово-комунальні послуги" залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на: 1) комунальні послуги (централізоване постачання холодної води, централізоване постачання гарячої води, водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), газо- та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо);

2) послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, санітарно-технічне обслуговування, обслуговування внутрішньобудинкових мереж, утримання ліфтів, освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення побутових відходів тощо); 3) послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків (балансоутримання, укладання договорів на виконання послуг, контроль виконання умов договору тощо); 4) послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд (заміна та підсилення елементів конструкцій та мереж, їх реконструкція, відновлення несучої спроможності несучих елементів конструкцій тощо).

Частиною першою статті 19 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" передбачено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах, проте відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 цього Закону споживач має право, зокрема, одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг.

Такому праву прямо відповідає визначений пунктом 5 частини третьої статті 20 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" обов'язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2951цс15.

Закріплена в пункті 10 частини третьої статті 20 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" правова норма щодо відповідальності боржника за несвоєчасне здійснення платежів за житлово-комунальні послуги у вигляді пені не виключає застосування правових норм, установлених у частині другій статті 625 ЦК України. Інфляційне нарахування на суму боргу за порушення боржником грошового зобов'язання, вираженого в національній валюті, та трьох відсотків річних від простроченої суми полягає у відшкодуванні матеріальних витрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за неправомірне користування утриманими грошовими коштами, що підлягають сплаті кредиторові, тому ці кошти нараховуються незалежно від сплати ним неустойки (пені) за невиконання або неналежне виконання зобов'язання.

За відсутності оформлених договірних відносин, але в разі прострочення виконання грошового зобов'язання з оплати отриманих житлово-комунальних послуг на боржника покладається відповідальність, передбачена частиною другою статті 625 ЦК України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2023цс15.

Ураховуючи, що відповідачам, які зареєстровані та проживають у квартирі № 18 у будинку № 5 по вул. Клапцова у м. Харкові, надаються послуги з водопостачання та водовідведення на підставі відкритого абонентського особового рахунку, однак вони не здійснюють їх оплату, обгрунтованими є висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для стягнення з відповідачів заборгованості з оплати послуг водопостачання та водовідведення, трьох процентів річних та інфляційних втрат.

Судами попередніх інстанцій правильно враховано подану ОСОБА_1 заяву про застосування строку позовної давності та факт переривання строку позовної давності шляхом подання КП "Харківводоканал" у лютому 2014 року заяви про видачу судового наказу про стягнення заборгованості.

Відповідно до статті 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки

(стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.

За частинами першою, другою статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.

Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Судовий наказ відповідно до частини першої статті 95 ЦПК України (у редакції, що була чинною на момент розгляду справи у судах попередніх інстанцій) є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги.

Ураховуючи, що судовий захист права кредитора (виконавця послуг) на стягнення грошових коштів можна реалізувати у позовному провадженні та шляхом видачі судового наказу як особливої форми судового рішення, подання кредитором (виконавцем послуг) заяви про видачу судового наказу в порядку, передбаченому розділом ІІ ЦПК України (1618-15) , перериває перебіг позовної давності.

Доводи касаційної скарги щодо ненадання судами попередніх інстанцій оцінки виду питної води та обґрунтованості позовних вимог з урахуванням положень Закону України "Про питну воду та витне водопостачання" є безпідставними, оскільки належних та допустимих доказів надання послуг неналежної якості ОСОБА_1 не надала.

Твердження ОСОБА_1 про ненадання позивачем розрахунку заборгованості спростовуються матеріалами справи, зокрема детальним (помісячним) розписом заборгованості з урахуванням пільг відповідачів та здійснення ними часткової оплати.

Безпідставними є також доводи ОСОБА_1 про відсутність доказів споживання нею та ОСОБА_2 послуг з водопостачання та водовідведення, ураховуючи, що згідно з наявними в матеріалах справи доказами такі послуги надавались відповідачам за адресою їх місця реєстрації та відомого місця проживання, при цьому останні на виконання вимог частини третьої статті 10, частини першої статті 60 ЦПК України (у редакції, що була чинною на момент розгляду справи в судах попередніх інстанцій) не надали допустимих доказів на спростування зазначеного.

Не впливають на зміст ухвалених у справі судових рішень також посилання ОСОБА_1 на непроведення судами попередніх інстанцій допиту всіх свідків, ураховуючи, що предметом доказування у даній справі є наявність чи відсутність заборгованості з оплати послуг водопостачання та водовідведення, що повинно підтверджуватися документально, а не поясненнями.

Необґрунтованими також є доводи касаційної скарги ОСОБА_1 щодо її неналежного повідомлення про судове засідання призначене на 22 грудня 2015 року. З матеріалів справи убачається, що про зазначену дату судового засідання їй було відомо, однак доказів поважності причин неявки у судове засідання вона не надала, а тому суд першої інстанції відповідно до положень частини четвертої статті 169 ЦПК України (у редакції, що діяла на час розгляду справи в судах попередніх інстанцій) розглянув справу за її відсутності на підставі наявних у матеріалах справи доказів.

Відсутність у судових засіданнях іншого відповідача - ОСОБА_2 не може бути підставою для скасування судових рішень, оскільки зазначений відповідач їх не оскаржував, а ОСОБА_1 не надала доказів на підтвердження її повноваження на представництво інтересів ОСОБА_2 в суді.

Доводи касаційної скарги щодо не розгляду судом апеляційної інстанції заяви ОСОБА_1 про відвід колегії суддів 22 червня 2016 року о 13 год. 10 хв.

56 сек. не впливають на зміст ухваленого рішення та не можуть бути підставою для скасування правильних по суті і справедливих рішень, оскільки в судовому засіданні, яке відбулось 22 червня 2016 року, суд апеляційної інстанції розглянув подані до початку судового засідання письмові заяви ОСОБА_1 про відвід колегії суддів. Заявлення протягом одного судового засідання декількох відводів суду з одних і тих самих підстав, свідчить про недобросовісне користування стороною своїми процесуальними правами.

Судами першої та апеляційної інстанцій правильно враховано висновки Верховного Суду України викладені у постановах від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2951цс15, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2023цс15, від

13 січня 2016 року у справі № 6-931цс15, а тому посилання ОСОБА_1 на відступ судів попередніх інстанцій від правових позицій Верховного Суду України є безпідставними.

З огляду на наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій постановлені із дотриманням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права, а тому відсутні правові підстави для їх скасування.

Керуючись статтями 409, 410, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Заочне рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 22 грудня 2015 року в незміненій частині після апеляційного перегляду та рішення апеляційного суду Харківської області від 22 червня 2016 року залишити без змін.