Відповідно до пункту 4 частини першої розділу XIII Перехідних положень ЦПК (1618-15) України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У лютому 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") про стягнення боргу за банківським рахунком.

Позовні вимоги ОСОБА_4 мотивував тим, що відповідачем відкрито йому валютний картковий рахунок (в доларах США) та видано банківську карту НОМЕР_1 MasterCard Word зі строком дії до червня 2019 року. 30 вересня 2015 року ОСОБА_4 перебував у Сполучених Штатах Америки та виявив, що з його карткового рахунку невідомими особами у цей день було списано 1 011,33 доларів США. Після повернення ОСОБА_4 до України відповідачем у справі було повернуто позивачеві 500 доларів США. Вимоги ОСОБА_4 до відповідача про повернення решти незаконно списаних з карткового рахунку коштів залишилися без задоволення з боку ПАТ КБ "ПриватБанк" і це призвело до звернення до суду із вказаним позовом.

На підставі наведеного, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_4 просив суд стягнути з відповідача на його користь 511 доларів США на поточний картковий рахунок банку за НОМЕР_1, а також стягнути 2 652 доларів США пені за прострочення (протягом 173 днів) надання послуги (3 % від вартості послуги - частина 5 статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів").

Заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 11 травня 2016 року в позові відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Заочне рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами підстави позову, а саме факту наявності договірних правовідносин між ним та відповідачем у справі, належності саме йому банківської картки відповідача на ім'я "ОСОБА_4".

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 24 жовтня 2016 року заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 11 травня 2016 року скасовано та ухвалено у справі нове судове рішення про часткове задоволення вимог позову.

Стягнуто з відповідача на користь позивача 511 доларів США на поточний картковий рахунок НОМЕР_1 в даному банку.

Стягнуто з позивача на користь Держави судовий збір за подання позову в розмірі 691 грн 38 коп.

Стягнуто з відповідача на користь Держави судовий збір за подання позову в розмірі 133 грн 22 коп., а також на користь позивача 110 грн 32 коп. судового збору за подання апеляційної скарги.

В іншій частині позову відмовлено.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що суд першої інстанції дійшов помилкових висновків про недоведеність факту наявності між сторонами у справі договірних правовідносин, оскільки такі обставини спростовуються зібраними у справі доказами, тим, що відповідач проти позову і апеляційної скарги не заперечував, участі при розгляді справи в судах першої та апеляційної інстанцій за власної ініціативи не приймав.

Апеляційний суд встановив факт недоведеності того, що позивач, як користувач платіжної картки, своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню персонального ідентифікаційного номеру, або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції без фізичного пред`явлення платіжного засобу або електронної ідентифікації самого спеціального платіжного засобу його держателя.

Суд встановив факт неналежного надання банком послуг позивачеві з користування банківською карткою, не забезпечення належної охорони інформації, необхідної для проведення платіжних операцій, не вжиття необхідних заходів для збереження грошових коштів, що послужило причиною заволодіння такими грошовими коштами третіми особами. Також, судом встановлено факт недоведеності вини ОСОБА_4 у незаконному використанні персональних даних та інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції без фізичного пред'явлення платіжного засобу.

На підставі таких встановлених обставин, апеляційний суд дійшов висновків про обґрунтованість вимог позивача про стягнення 511 доларів США з відповідача.

Відмовляючи в позові в частині вимог позову про стягнення пені, апеляційний суд виходив з того, що позов у цій частині є безпідставним, оскільки положення частини п'ятої статті 10 цього Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) , на підставі якого було пред'явлено позов в частині вимог про стягнення пені, на спірні правовідносини не поширюються.

Питання щодо розподілу апеляційним судом судових витрат вирішено з урахуванням вимог статті 88 ЦПК України, положень Закону України "Про судовий збір" (3674-17) .

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_4 просить скасувати рішення апеляційного суду м. Києва від 24 жовтня 2016 року і ухвалити у справі нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.

Касаційна скарга ОСОБА_4 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкових висновків про безпідставність позову в частині вимог про стягнення 2 652 доларів США пені за прострочення надання послуги, помилкових висновків про необхідність стягнення з позивача судового збору.

Такі посилання особи, яка подала касаційну скаргу, ґрунтуються на тому, що апеляційний суд помилково застосував до спірних правовідносин правові висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Верховного Суду України від 13 травня 2015 року, справа № 6-71цс15, та послався на пункт 37.2 статті 37 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", як спеціальну норму для спірних правовідносин, в частині вирішення позову стягнення про пені, оскільки такі правові висновки висловлено у справі, де правовідносини між сторонами є відмінними від правовідносин у справі за позовом ОСОБА_4

ОСОБА_4 посилається на те, що апеляційний суд не врахував правові висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Верховного Суду України від 11 травня 2016 року, справа № 6-37цс16, які зводяться до того, що у правовідносинах, аналогічних з даною справою, положення частини п'ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" при вирішенні питання про стягнення пені підлягають до застосування.

Посилання касаційної скарги в частині помилковості висновків апеляційного суду про розподіл судових витрат ґрунтуються на тому, що позов подано з підстав, передбачених Законом України "Про захист прав споживачів" (1023-12) і, за правилами частини третьої статті 22 такого закону, в редакції чинній на момент подачі позову, позивачі звільняються від сплати судового збору.

З висновками апеляційного суду про задоволення позову в частині вимог про стягнення з відповідача 511 доларів США ОСОБА_4 погодився.

Сторони у справі правом на подання відзиву (заперечення) на касаційну скаргу не скористалися.

Відповідно до положень статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

15 січня 2018 року справу передано на розгляд Верховного Суду.

Касаційна скарга підлягає відхиленню з наступних підстав.

Частина третя статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства засадами судочинства, однією з яких згідно пункту 3 вказаної частини, є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Нормами частини першої статті 60, частини третьої статті 213 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Верховного Суду України від 13 травня 2015 року, справа № 6-71цс15, зводяться до наступного.

Відповідно до пунктів 6.7, 6.8 Положення "Про порядок емісії спеціальних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням", затвердженого постановою Правління Національного банку України від 30 квітня 2010 року № 223 банк у разі здійснення недозволеної або некоректно виконаної платіжної операції, якщо користувач невідкладно повідомив про платіжні операції, що ним не виконувалися або які були виконані некоректно, негайно відшкодовує платнику суму такої операції та, за необхідності, відновлює залишок коштів на рахунку до того стану, у якому він був перед виконанням цієї операції. Користувач не несе відповідальності за здійснення платіжних операцій, якщо спеціальний платіжний засіб було використано без фізичного пред'явлення користувачем або електронної ідентифікації самого спеціального платіжного засобу та його держателя, крім випадків, коли доведено, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню персонального ідентифікаційного номера або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції.

Не встановивши обставин, які безспірно доводять, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції, касаційний суд дійшов помилкового висновку про вину "ОСОБА_1" як підставу цивільно-правової відповідальності.

З висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду України від 11 травня 2016 року, справа № 6-37цс16, вбачається, що, відповідно до статті 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність", вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України).

Стаття 1 Закону України "Про захист прав споживачів" визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).

Відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.

Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі.

Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п'ятою статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення.

Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов'язання, яка має на меті окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов'язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов'язання.

Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення - являє собою міру відповідальності.

Однак, пунктом 9 постанови Правління НБУ "Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України" від 29 серпня 2014 року № 540 (v0540500-14) передбачено, що уповноважені банки зобов'язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 000 грн на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України.

Враховуючи сутність пені та беручи до уваги вимоги постанови Правління НБУ, якою встановлено обмеження щодо здійснення виплат банками на певний період, не можна кваліфікувати дії банку як неналежне виконання покладених на нього зобов'язань.

Тому, на час дії постанови Правління НБУ "Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України" від 29 серпня 2014 року № 540 (v0540500-14) , а саме з 2 вересня 2014 року по 2 грудня 2014 року, не підлягає нарахуванню пеня у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення, що передбачена частиною п'ятою статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" у зв'язку з встановленням обмеження щодо видачі банками коштів.

Враховуючи вищезазначене, можна дійти висновку про поширення положень Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) на спірні правовідносин у поєднанні з постановою Правління НБУ "Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України" від 29 серпня 2014 року № 540.

Наведені вище правові висновки Верховного Суду України стосуються різних правовідносин між сторонами у справах, а саме: правовідносин, що виникли внаслідок безпідставного списання банком на користь третіх (не встановлених) осіб з рахунка клієнта грошових коштів (справа 6-71цс15); правовідносин, що виникли внаслідок відмови банку виконувати зобов'язання, передбачені договором банківського вкладу (справа 6-37цс16).

За таких обставин, посилання касаційної скарги на те, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) і те, що апеляційним судом помилково враховано при розгляді справи правові висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Верховного Суду України від 13 травня 2015 року, справа № 6-71цс15, є безпідставними. Як наслідок, посилання касаційної скарги на помилковість висновків апеляційного суду в частині розподілу судових витрат, також не заслуговують на увагу.

Відповідно до частин першої та другої статті 410 ЦПК України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Рішення суду апеляційної інстанції у справі ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, воно є законним і правильним по суті, а тому таке рішення суду необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Враховуючи, що судове рішення апеляційного суду слід залишити без змін, а скаргу без задоволення, у суду касаційної інстанції відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат судами попередніх інстанцій. Судовий збір за подання касаційної скарги не сплачувався, а тому підстави для його розподілу між сторонами у справі відсутні. Іншими учасниками справи не заявлено до відшкодування судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції