У листопаді 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕЙЧ АР ГАРАНТ" (далі - ТОВ "ЕЙЧ АР ГАРАНТ"), у подальшому уточненим, просив суд визнати незаконними накази від 05 листопада 2014 року №67ут, від 22 серпня 2014 року №89, від 29 жовтня 2014року №113, від 16 січня 2013 року №7шр, від 22 лютого 2013 року №19 шр, від 19 лютого 2013 року №24; поновити на роботі; визнати незаконними розпорядження про вимушений простій від 25 березня 2013 року №93/62, від 26 березня 2013 року № 89/62, від 11 квітня 2013 року №112/62, від 15 квітня 2013 року №124/62, від 30 квітня 2013 року №143/62, від 10 травня 2013 року №155/62, від 20 травня 2013 року №161/62, від 28 травня 2013 року №169/62, від 14 червня 2013 року №193/62, від 24 червня 2013 року №204/62, від 26 червня 2013 року №207/62, від 08 липня 2013 року №222/62, від 17 липня 2013 року №238/62, від 31 липня 2013 року №245/62, від 12 серпня 2013 року № 277/62, від 23 серпня 2013 року №287/62, від 03 вересня 2013 року №305/62, від 17 вересня 2013 року №317/62, від 11 вересня 2013 року №346/62, від 30 вересня 2013 року №327/62, від 25 жовтня 2013 року №372/62, від 29 жовтня 2013 року №385/62, від 01 листопада 2013 року №390/62, від 13 листопада 2013 року №401/62, від 26 листопада 2013 року №418/62, від 03 грудня 2013 року №447/62, від 16 грудня 2013 року №462/62, від 24 грудня 2013 року №475/62, від 31 грудня 2013 року, від 08 січня 2014 року №7/62, від 20 січня 2014 року №22/62, від 31 січня 2014 року №46/62, від 13 лютого 2014 року №56/62, від 27 березня 2014 року №130/62, від 01 квітня 2014 року №146/62, від 07 квітня 2014 року №153/62, від 11 квітня 2014 року №158/62, від 17 квітня 2014 року №168/62, від 22 квітня 2014 року №173/62, від 30 квітня 2014 року №190/62, від 07 травня 2014 року №197/62, від 14 червня 2014 року №203/62, від 13 червня 2014 року №261/62, від 02 липня 2014 року №304/62, від 09 липня 2014 року №318/62, від 22 липня 2014 року №330/62, від 08 серпня 2014 року №353/62, від 15 серпня 2014 року №370/62, від 22 серпня 2014 року №380/62, від 27 серпня 2014 року №395/62, від 04 вересня 2014 року №431/62, від 26 вересня 2014 року №473/62, від 07 жовтня 2014 року №34/62, від 20 жовтня 2014 року №534/62, від 27 жовтня 2014 року №548/62, від 30 жовтня 2014 року № 554/62; стягнути недоотриманий заробіток за час вимушеного простою в розмірі 27 842, 87 грн; стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу у зв'язку зі звільненням; стягнути відшкодування моральної шкоди в розмірі 10 000, 00 грн.

Свої позовні вимоги ОСОБА_3 обґрунтовував тим, що згідно з наказом від 05 травня 2011 року №82 він прийнятий на роботу в ТОВ "ЕЙЧ АР ГАРАНТ" на посаду контролера у виробництві чорних металів 6 розряду прийомки брухту та вогнеупорів дільниці зовнішньої прийомки відділення технічного контролю (далі - ВТК) шляхом переведення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Азов-Персонал-Сервіс".

Згідно з наказом роботодавця від 12 лютого 2013 року №19шр "Про зміни в штатному розкладі" дільниця зовнішньої прийомки скорочена, у зв'язку з чим наказом від 19 лютого 2013 року № 24 "Про виконання наказу №19шр від 12 лютого 2013 року" позивач був ознайомлений за два місяці з попередженням про звільнення в порядку пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, з чим не погодився та звернувся до профспілкового комітету МК "Азовсталь" із заявою про порушення прав працівника. Профспілковий комітет не дав згоди на звільнення позивача, встановивши відсутність скорочення робочих місць, а отже, підтвердивши порушення трудових прав позивача.

Як стверджує ОСОБА_4, не взявши до уваги позицію профспілкового органу, роботодавець не запропонував позивачу роботу відповідно до займаної посади, з огляду на що останній з квітня 2013 року до дня звільнення перебував у постійному вимушеному простої, з оплатою праці в розмірі 2/3 частин від окладу. Такі вимушені простої періодично переривалися у зв'язку з викликом ОСОБА_3 для виконання обов'язків тимчасово відсутнього контролера на обтискній дільниці зовнішнього прийому відділення технічного контролю.

Згідно з наказом від 22 серпня 2014 року №89, до якого внесено зміни наказом від 29 жовтня 2014 року №113, змінено умови праці на дільниці зовнішньої прийомки ВТК, який став підставою для звільнення ОСОБА_3 Наказом від 05 листопада 2014 року № 67ут позивач звільнений із займаної посади відповідно до пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП через відмову від продовження роботи у зв'язку зі зміною істотних умов праці, з виплатою вихідної допомоги в розмірі середнього заробітку відповідно до статті 44 КЗпП України. У результаті порушення трудових прав позивачу завдано моральну шкоду, яку він просить відшкодувати в розмірі 10 000, 00 грн.

Позивач вважав, що відповідачем порушено його право на працю, гарантоване статтею 43 Конституції України, правилами статті 43 КЗпП України, згідно з якою розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

Рішенням Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя від 07 липня 2015 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ТОВ "ЕЙЧ АР ГАРАНТ" відмовлено в повному обсязі.

Суд першої інстанції обґрунтовував рішення тим, що у ТОВ "ЕЙЧ АР ГАРАНТ" дійсно мали місце зміни в організації виробництва і праці, у тому числі скорочення чисельності та штату працівників. Втім, звільнення ОСОБА_4 відбулось не за ініціативою власника або уповноваженого органу, трудовий договір з ним розірвано за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України. Звільнення позивача відбулося відповідно до вимог трудового законодавства, а тому в частині вимог про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд відмовив у задоволенні позову. Перебування ОСОБА_4 у простої було правомірним, гарантії щодо оплати праці відповідачем були дотримані, а тому у задоволенні цієї частини позовних вимог суд також відмовив.

Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 09 вересня 2015 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 лютого 2016 року ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 09 вересня 2015 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Суд касаційної інстанції встановив, що судом апеляційної інстанції не перевірено доводів ОСОБА_3, не надано їм належної правової оцінки, не встановлено наявності змін в організації виробництва і праці та, ґрунтуючись на припущеннях, суд апеляційної інстанції передчасно зробив висновок про залишення рішення суду першої інстанції без змін.

Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 22 квітня 2016 року рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 07 липня 2015 року залишено без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції обґрунтовувалася тим, що суд першої інстанції зробив правильні висновки про наявність змін в організації виробництва і праці та, оскільки позивач відмовився продовжувати роботу в нових умовах праці, його правомірно звільнено з роботи на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України.

ОСОБА_3, не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями, звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в подальшому уточненою. Просив суд касаційної інстанції скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення у цій справі, яким задовольнити його позов.

На обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_3 зазначав, що судом апеляційної інстанції під час повторного розгляду касаційної скарги не виконано вимоги суду касаційної інстанції, доводи суду апеляційної інстанції про наявність змін в організації виробництва та праці ґрунтуються на недопустимих доказах. Суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що ТОВ "ЕЙЧ АР ГАРАНТ" не видавалось наказів про зміни в організації виробництва та праці, з огляду на що такі зміни на підприємстві не проводились.

Іншим доводом касаційної скарги є безпідставне відхилення судами першої та апеляційної інстанцій клопотання позивача про витребування доказів - господарських договорів, укладених відповідачем з ТОВ "Азовсталь" на 2013, 2014 роки. Відмовляючи у задоволенні заявленого клопотання, суди порушили принцип допустимості доказів, що призвело до неправильного вирішення спору по суті. Натомість, незважаючи на заперечення заявника, не досліджуючи поважність причин ненадання доказів до суду першої інстанції, не обґрунтовуючи свою ухвалу, суд апеляційної інстанції долучив до справи нові докази, які не надавались відповідачем до суду першої інстанції.

Відповідач ТОВ "ЕЙЧ АР ГАРАНТ" 03 листопада 2016 року направив суду відзив на касаційну скаргу, вважаючи викладені в ній доводи необґрунтованими і такими, що не можуть бути підставою для скасування законних судових рішень.

Відповідач погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що норми трудового законодавства містять відкритий і невичерпний перелік обставин, за яких у процесі діяльності підприємства відбувається зміна істотних умов праці. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що зміни обсягів послуг зумовлені зміною економічного становища замовника. Судами досліджено штатні розписи підприємства та встановлено у них відмінність на час спрямування працівників у вимушеній простій та станом на час прийняття рішення про зміну істотних умов праці. Враховуючи спеціальність та кваліфікацію позивача, відповідач міг забезпечити ОСОБА_3 роботою, у зв'язку з чим 22 серпня 2014 року прийнято рішення про зміну істотних умов праці працівників, які перебували у простоях, з метою реалізації трудових відносин і використання праці позивача задля забезпечення досягнення економічних показників підприємства. Це питання судами також досліджено. Таким чином, за твердженнями відповідача, суди повністю дослідили та встановили всі фактичні обставини справи, зробили правильні висновки із правильним застосуванням норм матеріального права та дотриманням вимог процесуального законодавства.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 15 червня 2017 року справу призначено до розгляду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII (2147а-19) ) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справа разом з матеріалами касаційного провадження передана до Верховного Суду 26 грудня 2017 року.

Справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому ЦПК України (1618-15) в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII (2147а-19) .

Під час визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовано правила статті 400 ЦПК України, відповідно до якої під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону від 18 березня 2004 року №1618-IV), згідно з якоюрішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за результатами чого зробив висновок, що оскаржувані судові рішення відповідають вимогам законності та обґрунтованості, визначеним статтею 213 ЦПК України (у редакції Закону від 18 березня 2004 року №1618-IV), касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що з 05 травня 2011 року до 05 листопада 2014 року ОСОБА_3 перебував у трудових відносинах з ТОВ "ЕЙЧ АР ГАРАНТ" на посаді контролера у виробництві чорних металів 6 розряду прийомки брухту та вогнеупорів дільниці зовнішньої прийомки відділення технічного контролю.

Відповідно до наказу від 22 серпня 2014 року № 89 "Про зміну умов праці на дільниці зовнішньої прийомки ВТК" зміни в організації виробництва та праці були викликані економічною необхідністю раціонального використання праці контролерів, забезпечення їх зайнятістю в процесі надання підприємством послуг з операційного контролю виробництва, досягнення належної якості та кількості послуг, що надаються замовнику, а також необхідністю забезпечення оптимального розподілу навантаження між працівниками ВТК. З огляду на наведене відповідач прийняв рішення про зміну умов праці з 01 листопада 2014 року. Відповідно до цього наказу доповнено посадову інструкцію ДИ-100-730-65-2012 контролера у виробництві чорних металів 6 розряду прийомки брухту та вогнеупорів дільниці зовнішньої прийомки ВТК додатковими функціональними трудовими обов'язками, перелік яких визначено у додатку 1 до цього наказу. Наведеним наказом також встановлено графік роботи та відпочинку працівників дільниці зовнішньої прийомки, у тому числі і графік роботи ОСОБА_3 З наказом позивач ознайомлений 27 серпня 2014 року, але від підпису відмовився, що підтверджується актом.

ОСОБА_3 27 серпня 2014 року був попереджений про зміну істотних умов праці, йому запропоновано письмово повідомити про продовження чи відмову від продовження працювати за новими умовами; також позивачеві роз'яснено, що наслідком відмови від продовження роботи за новими умовами праці буде розірвання трудового договору з 31 жовтня 2014 року на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України.

Наказом від 29 жовтня 2014 року № 113 внесені зміни до наказу від 22 серпня 2014 року № 89, згідно з якими для ОСОБА_3 дата зміни істотних умов праці перенесена з 31 жовтня 2014 року на 06 листопада 2014 року. З цим наказом ОСОБА_3 ознайомлений 31 жовтня 2014 року, але від підпису відмовився, що підтверджується актом.

У період з 25 березня 2013 року до 05 листопада 2014 року за розпорядженнями начальника ВТК позивач 56 разів був направлений у вимушений простій з очікуванням роботи вдома з оплатою 2/3 частин від заробітку.

Наказом від 05 листопада 2014 року № 67ут ОСОБА_3 звільнений з ТОВ "АЙЧ АР ГАРАНТ" з посади контролера у виробництві чорних металів 6 розряду прийомки брухту та вогнеупорів на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України - через відмову від продовження роботи у зв'язку зі зміною істотних умов праці.

Таким чином, зміна істотних умов праці позивача була зумовлена змінами в організації виробництва та праці, викликаними економічною необхідністю раціонального використання праці контролерів, та спрямована на забезпечення їх зайнятості в процесі надання підприємством послуг з операційного контролю виробництва, досягнення належної якості та кількості послуг, що надаються замовнику, а також оптимальний розподіл навантаження між працівниками ВТК.

Перевіряючи наявність змін в організації виробництва і праці підприємства, зокрема факту скорочення чисельності або штату працівників, суд апеляційної інстанції дослідив штатні розписи підприємства за період з січня 2013 року до часу звільнення позивача.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідачем доповнено посадову інструкцію позивача певними обов'язками, йому змінено графік роботи та відпочинку, тобто відповідачем фактично розширено трудові функції позивача та змінено істотні умови його праці.

Висновки судів попередніх інстанцій щодо необґрунтованості позовних вимог є правильними та законними, підтверджуються наявними доказами в матеріалах справи та не спростовані позивачем.

Верховний Суд під час оцінки доводів касаційної скарги врахував, що відповідно до пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України підставою для припинення трудового договору є відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку зі зміною істотних умов праці.

Згідно з частинами третьою та четвертою статті 32 КЗпП України у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці. Якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за пунктом 6 статті 36 цього Кодексу. Таким чином, зміна істотних умов праці може бути визнана законною тільки в тому випадку, якщо буде доведена наявність змін в організації виробництва і праці. Зміна істотних умов праці, передбачена частиною третьою статті 32 КЗпП України, за своїм змістом не тотожна звільненню у зв'язку зі зміною організації виробництва і праці, скороченням чисельності або штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу, оскільки передбачає продовження роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою, але за новими умовами праці.

Такий правовий висновок зроблений Верховним Судом України в постанові суду від 04 липня 2012 року в справі №6-59цс12 та постанові від 23 березня 2016 року в справі №6-2748цс15.

Питання про те, які саме обставини впливають на зміну істотних умов праці, чинним законодавством не врегульовано, оскільки в ньому відсутній їх вичерпний перелік. Зокрема, тлумачення того, що може бути підставою для зміни істотних умов праці наведено в пунктах 10, 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 (v0009700-92) "Про практику розгляду трудових спорів", відповідно до яких припинення трудового договору за пунктом 6 статті 36 КЗпП України при відмові працівника від продовження роботи зі зміненими істотними умовами праці може бути визнане обґрунтованим, якщо зміна істотних умов праці при провадженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою викликана змінами в організації виробництва і праці (раціоналізацією робочих місць, введенням нових форм організації праці, у тому числі перехід на бригадну форму організації праці, і, навпаки, впровадженням передових методів, технологій тощо). Суди зобов'язані з'ясовувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Відповідно до роз'яснення Міністерства юстиції України від 25 січня 2011 року (n0017323-11) "Гарантії працівників у разі ліквідації або реорганізації підприємства, установи, організації" скорочення чисельності або штату працівників може бути зумовлене, зокрема, вдосконаленням виробництва, суміщенням професій, зменшенням обсягу виробництва продукції, перепрофілюванням підприємства, установи, організації тощо. Скорочення чисельності та скорочення штату - це не тотожні поняття. Так, скорочення чисельності передбачає звільнення працівників, натомість скорочення штату - зменшення кількості або ліквідацію певних посад, спеціальностей, професій тощо. При цьому одночасно можуть вводитися інші посади, спеціальності, професії тощо, в результаті чого кількість працівників може і не зменшуватися, а в окремих випадках навіть збільшуватися.

Враховуючи наведене, суди першої та апеляційної інстанцій зробили обґрунтовані висновки, що дійсно на підприємстві відповідача мали місце зміни істотних умов праці (розширення професійних обов'язків працівників відповідно до їх спеціальності та кваліфікації) внаслідок зменшення замовлень, погіршення економічного становища відповідача.

Доводи заявника щодо порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права під час долучення нових доказів, які не були надані відповідачем в суді першої інстанції, Верховний Суд також вважає необґрунтованими.

Відповідно до частини четвертої статті 338 ЦПК України (в редакції Закону від 18 березня 2004 року №1618-IV), чинної на момент постановлення оскаржуваного судового рішення, висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи. За правилами частини другої статті 303 ЦПК (у редакції Закону від 18 березня 2004 року №1618-IV) апеляційний суд досліджує нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами. З урахуванням наведених положень Закону та вимог ухвали суду касаційної інстанції подання доказів відповідачем до суду апеляційної інстанції під час повторного розгляду судом апеляційної скарги зумовлено поважними причинами, оскільки нові докази надано на виконання вимог ухвали суду касаційної інстанції від 03 лютого 2016 року.

Щодо оцінки доводів про незаконність оскаржуваної ухвали суду апеляційної інстанції з підстав її постановлення на підставі недопустимих доказів, Верховний Суд виходить з того, що відповідно до правил статті 59 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року №1618-IV) суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Застосовуючи наведену норму права, Верховний Суд врахував, що заявник не навів доводів на обґрунтування недопустимості доказів, досліджених судом апеляційної інстанції, а отже, такі доводи касаційної скарги не можуть бути взяті судом касаційної інстанції до уваги.

Твердження заявника про безпідставне відхилення судами першої та апеляційної інстанції його клопотання про витребування доказів, господарських договорів, не заслуговують на увагу, оскільки позивачем не доведено необхідність витребування таких доказів для правильного вирішення справи, а також не зазначено, які доводи сторін можуть бути спростовані чи підтверджені за їх допомогою, та чи стосуються вони предмета спору.