розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Вінницької області від 17 лютого 2016 року у складі суддів: Копаничук С. Г., Іващука В. А., Колоса С. С.,

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У липні 2015 року ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_4, треті особи: Хмільницька міська рада Вінницької області, виконавчий комітет Хмільницької міської ради Вінницької області, про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Позовна заява мотивована тим, що позивачі зареєстровані та проживають у квартирі АДРЕСА_1 У даній квартирі з 1982 року разом з позивачами проживала

ОСОБА_4, яка у 1988 році отримала квартиру АДРЕСА_1, до якої переселилась і в якій в 2002 році зареєструвалась, а у січні 2003 року приватизувала її.

Посилаючись на те, що відповідач вибула на постійне місце проживання до іншої квартири, ОСОБА_2, ОСОБА_3 просили визнати ОСОБА_4 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_2

Рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 10 листопада 2015 року (у складі судді Олійника І. В.) у задоволенні позову ОСОБА_2, ОСОБА_3 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_4 на момент зняття з обліку з квартири АДРЕСА_1 у 2002 році була власником зазначеної квартири, а тому в силу вимог статті 29 ЦК України не могла втратити право користування нею. Рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 26 лютого 2015 року про визнання незаконним дозволу на приватизацію відповідачем спірної квартири, визнання недійсним свідоцтва про право власності на неї не має правового значення, оскільки рішення суду ухвалено у 2015 році, а у 2002 році приватизація квартири і свідоцтво про право власності були чинними.

Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 17 лютого 2016 року рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області

від 10 листопада 2015 року скасовано. Позов ОСОБА_2, ОСОБА_3 задоволено. Визнано ОСОБА_4 такою, що втратила право користування житловим приміщенням квартири АДРЕСА_1

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що відповідно до статті 107 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) право користування житлом втрачається не у зв'язку з наявністю чи відсутністю прописки, а у зв'язку з вибуттям на інше постійне місце проживання. Апеляційний суд зазначив, що висновок суду першої інстанції про те, що відповідач не втратила право користування спірним житлом, оскільки знялась з реєстрації у 2002 році, будучи його власником, за наявності рішення суду про визнання її свідоцтва про право власності недійсним, є необґрунтованим.

У касаційній скарзі, поданій у березні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_4 просила скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не мав підстав для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки ОСОБА_4 знялась з реєстрації з приватизованої нею квартири АДРЕСА_1 (власником якої вона була) та зареєструвалась у квартирі АДРЕСА_1, як у тимчасовому житлі у гуртожитку на період роботи, а тому не могла втратити право користування попередньою квартирою на підставі частини другої статті 107 ЖК УРСР.

Відзив на касаційну скаргу не подано.

19 січня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 107 ЖК УРСР, у разі вибуття наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті, договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім'я, то договір найму не розривається, а член сім'ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.

Згідно з роз'ясненнями, викладеними у пункті 11 Постанови Пленуму Верхового Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 (v0002700-85) "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України (5464-10) " відповідно до статті 107 ЖК УРСР наймач або член його сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред'явлення позову про це. На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Встановлено, що у 1988 році ОСОБА_4, як наймач квартири АДРЕСА_1, отримала в порядку поліпшення житлових умов іншу двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 У 1998 році гуртожиток отримав статус житлового будинку, а тому відповідач у 2003 році приватизувала квартиру

АДРЕСА_1 та виїхала на постійне місце проживання за цією адресою і там проживає.

Однак, як вбачається з матеріалів справи, відповідач у 2006 році зареєструвалась у квартирі АДРЕСА_1

Оскільки вказані обставини відповідачем не оспорюються, з часу одержання наймачем у порядку поліпшення житлових умов іншого жилого приміщення, укладення договору найму цього приміщення і його заселення договір найму попереднього жилого приміщення відповідно до статті 107 ЖК УРСР вважається розірваним і в тому разі, коли наймач продовжує виконувати обов'язки за цим договором і не звільнив приміщення повністю.

Відповідно до статті 98 ЖК УРСР наймача, що залишився проживати в попередньому приміщенні (одночасно користуючись за договором найму наданим приміщенням), слід вважати тимчасовим жильцем, який не набуває права користування цим приміщенням незалежно від строку проживання в ньому і підлягає виселенню без надання іншого жилого приміщення.

Тому, наявність реєстрації з 2006 року у квартирі АДРЕСА_1 при фактичному проживанні у квартирі АДРЕСА_1 не свідчить про постійне проживання відповідача за вказаною адресою, та вона є такою, що втратила право користування попереднім приміщенням.

Відповідно до положень Конституції України (254к/96-ВР) про гарантування громадянам свободи пересування і вільного вибору місця проживання, сама по собі наявність чи відсутність прописки не може бути підставою як для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка вселилася до наймача, так і для відмови в цьому.

Рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 26 лютого 2015 року визнано недійсними приватизацію квартири АДРЕСА_1 та свідоцтво про право власності на неї, а тому наявність реєстрації у спірному приміщенні за обставин проживання у іншому житлі постійно, не свідчить про збереження відповідачем права користування спірним житлом.

Доводи касаційної скарги про те, що квартира АДРЕСА_1 отримана відповідачем, як тимчасове житло виключно на період роботи на швейній фабриці, є необґрунтованими, оскільки після її отримання, ОСОБА_4 у 1988 році фактично вибула з квартири АДРЕСА_1 на постійне місце проживання у квартиру АДРЕСА_1, приватизувала її та проживає там, у документах, поданих нею до суду зазначає своєю адресою саме цю квартиру, а тому таке житло не може вважатися тимчасовим.

За таких обставин апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про визнання відповідача такою, що втратила право користування житловим приміщенням на підставі частини другої статті 107 ЖК УРСР.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судове рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому вказане судове рішення апеляційного суду відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.