розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 12 вересня 2013 року в складі судді Боговського Д. Є. та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 22 червня 2016 року в складі суддів: Яцини В. Б., Бурлаки І. В., Карімової Л. В.,

В С Т А Н О В И В:

Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК (1618-15) України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У лютому 2013 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення суми боргу.

Позовна заява мотивована тим, що 1 липня 2010 року між позивачем (позикодавецем) та відповідачами (позичальниками) укладено договір позики, відповідно до умов якого останні отримали солідарно у борг від ОСОБА_2 10 880 доларів США. Своїх зобов'язань за договором позики ОСОБА_3 і ОСОБА_4 не виконали, позику повернули лише у розмірі 100 доларів США.

На підставі викладеного ОСОБА_2 просив стягнути солідарно на свою корить з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 заборгованість за договором позики, а саме: 10 780 доларів США - сума основного боргу, 2 194 долари США - проценти за користування позикою, які визначені відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України на рівні облікової ставки Національного банку України, 565 доларів США - три проценти річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, 1 856 000 грн - пеня за прострочення виконання зобов'язання.

Заочним рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 12 вересня 2013 року позов задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 суму боргу з урахуванням процентів за договором позики від 1 липня 2010 року в розмірі 216 434 грн 44 коп. Стягнуто в рівних частках з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 судові витрати у розмірі 2 164 грн 35 коп.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачі не виконали належним чином умови договору позики, а тому останні зобов'язані повернути суму боргу, проценти за користування позикою, які визначені на рівні облікової ставки Національного банку України згідно зі статтею 1048 ЦК України, три проценти річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України та пеню. Разом з тим розмір пені, який визначений відповідно до умов договору позики, значно перевищує суму боргу, а тому повинен бути зменшений відповідно до частини третьої статті 551 ЦК України.

Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 22 червня 2016 року заочне рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що між сторонами укладено договір позики, позичальник передав відповідачам грошові кошти, а тому останні (позичальники) зобов'язані повернути позивачу (позикодавцеві) таку ж суму грошових коштів. Умовами договору позики не встановлений розмір процентів, а тому їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України, що узгоджується з вимогами частини першої статті 1048 ЦК України. Разом з тим наявні правові підстави для застосування норм частини другої статті 625 ЦК України та, відповідно, стягнення трьох процентів річних, оскільки позичальники прострочили виконання грошового зобов'язання. Розмір неустойки (пені) значно перевищує розмір збитків, а тому він підлягає зменшенню відповідно до вимог частини третьої статті 551 ЦК України.

У касаційній скарзі, поданій у липні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_4 просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що відповідачі отримали у борг 8 000 доларів США, а не 10 880 доларів США, як зазначено позикодавцем у позовній заяві, решта коштів - 2 880 доларів США визначено сторонами як проценти за позикою. Відповідачі були позбавлені можливості повернути кошти позикодавцеві, оскільки останній з 2012 року по квітень 2016 року перебував у слідчому ізоляторі. Відповідачі були позбавлені права на належний захист, оскільки суд першої інстанції не повідомив їх про час та місце розгляду справи належним чином.

Відзив на касаційну скаргу позивачем не подано.

16 січня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Судами встановлено, що 1 липня 2010 року між ОСОБА_2 (позикодавцем) та ОСОБА_3, ОСОБА_4 (позичальниками) укладено нотаріально посвідчений договір позики, відповідно до умов якого останні отримали солідарно у борг від позивача 10 880 доларів США та зобов'язалися повернути кошти частинами до 1 липня 2011 року.

Своїх зобов'язань за договором позики ОСОБА_3, ОСОБА_4 не виконали, кошти повернули лише у розмірі 100 доларів США.

Відповідно до пункту 4 договору позики простроченням виконання зобов'язань за цим правочином є недотримання остаточного строку повернення позики, а також чергового платежу більш як на п'ять днів.

Відповідачі всупереч умовам договору позики не здійснили повернення частини позики в сумі 250 доларів США у строк до 1 серпня 2010 року, а також не повернули всю суму боргу до 1 липня 2011 року.

Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.

Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).

Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Досліджуючи договори позики чи боргові розписки, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа і, зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки.

Суд першої інстанції установив, що укладений сторонами договір позики, який посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_5, є не лише фактом укладення договору, а й передачі позикодавцем грошової суми позичальникам та дійшов обґрунтованого висновку про виникнення боргових зобов'язань у відповідачів.

Частиною першою статті 1048 ЦК України визначено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Встановлено, що договором позики не передбачено розмір процентів, а тому їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України та становить 2 194 доларів США.

Відповідно до частини першої статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернені, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України).

Встановлено, що позичальниками прострочено виконання грошового зобов'язання, а тому останні зобов'язані сплатити позикодавцеві три проценти річних від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 ЦК України у розмірі 565 доларів США.

За правилом частин другої та третьої статті 551 ЦК України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі, якщо таке збільшення не заборонено законом. Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Установлено, що у пункті 7 договору позики сторони погодили, що за прострочення виконання своїх зобов'язань позичальники зобов'язані сплатити на користь позикодавця штраф (пеню) в розмірі 2 000 грн за кожен день прострочення.

Судом першої інстанції відповідно до вимог частини третьої статті 551 ЦК України зменшено розмір неустойки, визначений умовами договору поруки, оскільки він значно перевищує розмір збитків. При цьому, сума боргу складає 10 780 доларів США, а розмір пені позивачем визначено відповідно до пункту 7 договору позики у розмірі 1 856 000 грн, отже, судом правомірно зменшено пеню до 108 217 грн 22 коп.

Суди врахували вимоги вказаних норм права та дійшли вірного висновку, що між сторонами укладено договір позики, умови якого відповідачами не виконано належним чином, а тому наявні правові підстави для застосування норм статей 551, 625, 1048, 1050 ЦК України.

Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Гривня є законним платіжним засобом на території України (частина перша статті 192 ЦК України).

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК України).

Такими випадками є стаття 193, частина четверта статті 654 ЦК України, Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" (959-12) , Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 (15-93) , Закон України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю".

Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.

Гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України.

Частина друга статті 533 ЦК України допускає, разом з тим, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривні за офіційним курсом Національного банку України.

За правилом частини третьої статті 533 ЦК України використання іноземної валюти як засобу платежу при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається лише у випадку, передбаченому законом (частина друга статті 192 ЦК України).

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов'язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і фактичного його виконання є національна валюта України - гривня.

Відповідно, у національній валюті України підлягають обчисленню та стягненню й інші складові грошового зобов'язання (пеня, штраф, неустойка, проценти) та виплати, передбачені статтею 625 ЦК України.

Судами враховано вказані вище норми матеріального права та вірно стягнуто суму боргу й інші складові грошового зобов'язання, передбачені, зокрема, у статтях 1048 - 1050 ЦК України, та передбачену статтею 625 ЦК України відповідальність за порушення грошового зобов'язання у національній валюті України, а також неустойку відповідно до статті 551 ЦК України, тому суд першої інстанції вірно стягнув суму боргу в розмірі 216 434 грн 44 коп.

Доводи касаційної скарги про те, що позивачем передано у борг лише 8 000 доларів США не заслуговують на увагу, оскільки пунктом 1 договору позики визначено, що позикодавець (ОСОБА_2.) передав у власність позичальникам (ОСОБА_3, ОСОБА_4.), а останні прийняли у борг 10 880 доларів США та зобов'язалися повернути не пізніше 1 липня 2011 року. Відповідно до пункту 4 договору позики відповідачі підтвердили, що зазначені у цьому правочині валютні цінності останні отримали до підписання вказаного договору.

Також не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що позивачі були позбавлені можливості повернути кошти позикодавцеві у зв'язку з перебуванням останнього у слідчому ізоляторі, оскільки відповідно до норм статті 537 ЦК України боржник має право виконати свій обов'язок шляхом внесення належних з нього кредиторові грошей або цінних паперів у депозит нотаріуса, нотаріальної контори в разі: відсутності кредитора або уповноваженої ним особи у місці виконання зобов'язання; ухилення кредитора або уповноваженої ним особи від прийняття виконання або в разі іншого прострочення з їхнього боку. ОСОБА_6 відповідачами не надано належних доказів щодо внесення боргу у депозит нотаріуса.

Доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції позбавив відповідачів права на належний захист, оскільки останні не були повідомлені про час та місце розгляду справи, не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до норм цивільного процесуального закону щодо судових викликів і повідомлень на адреси місця проживання (перебування) відповідачів, які зазначені у позовній заяві та надані відповідним органом реєстрації місця проживання та перебування особи, рекомендованим листом із повідомленням про вручення направлено судові повістки.

Крім того, звертаючись до суду з апеляційною скаргою та в процесі апеляційного провадження, відповідачі реалізували свої процесуальні права щодо наведення обґрунтованих доводів та заперечень у справі, проте не спростували належними та допустимими доказами висновків суду першої інстанції.

У справах "Осман проти Сполученого королівства" та "Креуз проти Польщі" Європейський суд з прав людини роз'яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху у судовому процесі.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому вказані судові рішення відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 12 вересня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 22 червня 2016 року залишити без змін.