розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 6 квітня 2016 року в складі судді Жука М. В. та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 20 липня 2016 року у складі суддів: Поливач Л. Д., Білич І. М., Вербової І. М.,

В С Т А Н О В И В:

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У червні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Глушко Л. В., про визнання шлюбного договору недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що з 16 липня 1992 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі. 8 липня 2009 року подружжя уклало шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Глушко Л. В. За умовами шлюбного договору майно, яке не підлягає державній реєстрації, нажите під час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя, а майно, яке підлягає державній реєстрації, нажите подружжям під час шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з подружжя, на чиє ім'я зареєстровано рухоме або нерухоме майно. Позивач зазначив, що не пам'ятає, як підписував шлюбний договір, про його підписання дізнався випадково. Вважає, що ОСОБА_3 ввела його в оману, оскільки він підписував довіреність, а не шлюбний договір; скористалась його похилим віком та станом здоров'я; шлюбний договір укладений з порушенням вимог закону, ставить ОСОБА_2 в надзвичайно невигідне матеріальне становище.

На підставі викладеного ОСОБА_2 просив визнати шлюбний договір, укладений 8 липня 2009 року між ним та ОСОБА_3, недійсним.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 6 квітня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що зміст оспорюваного шлюбного договору не суперечить вимогам закону; позивач не довів належними та допустимими доказами укладення шлюбного договору під впливом обману зі сторони відповідача чи перебування в момент його укладення під впливом тяжкої для нього обставини і на вкрай невигідних умовах.

Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 20 липня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що шлюбний договір між сторонами був посвідчений нотаріально. Сторонами були обумовлені та узгоджені умови шлюбного договору. Умови договору щодо правового режиму майна, набутого під час шлюбу, не суперечать вимогам чинного законодавства. Крім того, ОСОБА_2 не довів належними та допустимими доказами, що на момент укладення шлюбного договору та його підписання стан здоров'я останнього міг впливати на його свідомість, та те, що позивач при укладенні шлюбного договору помилявся щодо природи правочину, прав та обов'язків, які з нього випливають.

У касаційній скарзі, поданій у серпні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, представник позивача просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій у порушення норм процесуального права не врахували надані позивачем докази, не дослідили належним чином і не взяли до уваги дійсні обставини справи. Позивач вказував, що ОСОБА_3 шість років назад одноособово запланувала укласти шлюбний договір без його згоди. Зазначив, що шлюбний договір укладено з порушенням норм закону, а також ставить позивача в надзвичайно невигідне матеріальне становище.

15 січня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Судами встановлено, що 16 липня 1992 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено шлюб.

8 липня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено шлюбний договір (укладений в шлюбі), який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Глушко Л. В., за умовами якого подружжя діючи добровільно, розуміючи значення своїх дій, попередньо ознайомившись з вимогами цивільного законодавства щодо недійсності правочинів та володіючи українською мовою, уклали цей договір.

Пунктом 1.1 договору передбачено, що майно, яке не підлягає державній реєстрації, нажите подружжям під час шлюбу, є спільною сумісною власністю.

Відповідно до пункту 1.2 договору передбачено, що майно, яке підлягає державній реєстрації, нажите подружжям під час шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з подружжя, на чиє ім'я зареєстровано рухоме або нерухоме майно.

Установлено, що ОСОБА_2 перебував на стаціонарному лікуванні в Міському ревматологічному центрі Центральної міської клінічної лікарні м. Києва у періоди з 9 вересня по 5 жовтня 2005 року, з 3 січня по 18 січня 2006 року, 14 серпня по 22 серпня 2006 року, з 15 січня по 27 січня 2007 року, з 13 серпня по 23 серпня 2007 року, з 18 лютого по 3 березня 2008 року, з 28 жовтня по 7 листопада 2008 року, а також у Олександрівській клінічній лікарні м. Києва з 16 березня по 26 березня 2009 року.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 28 травня 2015 року, що набрало законної сили, задоволено позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на частину квартири та визнано за ОСОБА_3 право особистої приватної власності на 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 як майно, набуте за час шлюбу за кошти ОСОБА_3

Відповідно до договору дарування садового будинку від 7 жовтня 2006 року ОСОБА_3 прийняла у дар від ОСОБА_6 належний йому на праві власності садовий будинок АДРЕСА_2

За договором купівлі-продажу автомобіля від 15 січня 2009 року ОСОБА_3 придбала автомобіль ВАЗ-2172.

27 серпня 2009 року ОСОБА_3 продала ОСОБА_2 за біржовою угодою автомобіль ВАЗ 71723.

Частинами першою, дев'ятою статті 7 СК України встановлено, що сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства.

Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у частині другій статті 7 СК України закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.

Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України (2947-14) , іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.

Договір, в тому числі шлюбний договір, насамперед є категорією цивільного права, то відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Частина третя статті 6 ЦК України передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.

Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Таким чином, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає із змісту акта законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Про необхідність застосування норм ЦК України (435-15) при визнанні шлюбного договору недійсним міститься вказівка і у статті 103 СК України.

Виходячи зі змісту статей 9, 103 СК України, статей 203, 215 ЦК України, підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У частинах четвертій, п'ятій статті 93 СК України є обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Категорія "надзвичайно невигідне матеріальне становище", вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 10 ЦПК України.

Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.

Суди попередніх інстанцій вірно виходили із того, що зазначені доводи позивача не знайшли свого підтвердження ні в суді першої інстанції, ні під час розгляду справи апеляційним судом, оскільки за укладеним між сторонами шлюбним договором право власності на майно не передавалось, а лише визначався правовий режим майна, яке набуте в період шлюбу між ними. Угода не суперечить закону, перехід права власності на нерухоме майно від одного власника до іншого, яке підлягає державній реєстрації, не відбувався.

Умови шлюбного договору містять взаємні права та обов'язки сторін. При його укладенні сторони були попередньо ознайомлені з наслідками вчинюваної нотаріальної дії, в тому числі з вимогами цивільного законодавства щодо недійсності угод, розуміли значення та умови цього правочину, його правові наслідки, підтвердили дійсність намірів при його укладенні та те, що він не носить характеру уявного, удаваного тощо.

Критерієм правозгідності (правомірності) шлюбного договору є, по-перше, відсутність суперечностей між його змістом та вимогами закону, тобто відповідність договору імперативним нормам та, по-друге, дотримання моральних засад суспільства. Саме з такого розуміння правових норм виходили суди першої та апеляційної інстанцій при ухваленні рішень у цій справі про відмову у задоволенні позовних вимог.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не розглянули та не врахували надані позивачем докази, не дослідили належним чином і не взяли до уваги дійсні обставини справи. Оскільки, як вбачається із матеріалів справи, відсутні докази того, що ОСОБА_2 на момент укладення шлюбного договору та його підписання хворів на хворобу, яка може впливати на його свідомість. Крім того, є недоведеним те, що ОСОБА_2 при укладенні шлюбного договору помилявся щодо природи правочину, прав та обов'язків, які з нього випливають.

Не знайшли свого підтвердження доводи позивача щодо його перебування в надзвичайно невигідному матеріальному становищі, ОСОБА_2 не зазначив, в чому саме полягають надзвичайно невигідні для нього умови шлюбного договору, та не довів, яким чином зазначений договір порушує його права. Суди попередніх інстанцій в цій частині дійшли висновку про недоведеність цієї обставини наявними у справі доказами.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

За змістом статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

На підставі викладеного, колегія суддів вважає, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому ці судові рішення відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновки судів не спростовують.