розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Київської області у складі колегії суддів: Даценко Л. М., Білоконь О. В., Савченка С. І., від 28 квітня 2016 року,

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У листопаді 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - служба у справах дітей Обухівської районної державної адміністрації Київської області, про зобов'язання повернути малолітню дитину за місцем реєстрації батька.

Позовна заява мотивована тим, що 28 липня 2012 року між ним та ОСОБА_8 було укладено шлюб, від якого вони мають сина ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 15 січня 2014 року шлюб між ними розірвано. З грудня 2014 року він не проживає разом з колишньою дружиною, тому фактично позбавлений права на побачення та виховання дитини. На даний час його син знаходиться на вихованні у батьків ОСОБА_8 - ОСОБА_5, ОСОБА_6, оскільки вона виїхала на навчання за кордон. Висновком служби захисту дітей Обухівської районної державної адміністрації Київської області від 20 листопада 2015 року визначено місце проживання їх сина ОСОБА_9 з матір'ю, а на період її перебування за межами України визначено місце проживання з батьком. Проте відповідачі не виконують рішення державного органу, дитину за місцем проживання батька не передають.

Ураховуючи викладене позивач просив суд зобов'язати відповідачів повернути та передати його малолітнього сина ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, йому як батьку по місцю його реєстрації за адресою: АДРЕСА_1.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 3 березня 2016 року позов ОСОБА_4 задоволено. Зобов'язано ОСОБА_5 та ОСОБА_6 повернути та передати малолітню дитину - ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, його батьку - ОСОБА_4 - по місцю реєстрації останнього за адресою: АДРЕСА_1, за умови перебування матері дитини (ОСОБА_8) за межами України. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позов ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не зловживає спиртними напоями, наркотичними чи психотропними препаратами, проживає зі своїми батьками в будинку, який є комфортним та облаштованим всім необхідним для нормального проживання дитини, має самостійний дохід, позитивно характеризується за місцем роботи. При цьому, судом також враховано, що хоча мати дитини на час розгляду справи вже повернулась до України, збирається жити та працювати на території України, проте жодних доказів того, що вона знову не покине територію України суду не надано.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 28 квітня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_8 (яка не була залучена районним судом до участі у справі), ОСОБА_5 та ОСОБА_6 задоволено. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 3 березня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що позивач не надав суду належних та допустимих доказів того, що його малолітній син проживав з ним на підставі закону або рішення суду, а відповідачі самочинно, без його згоди змінили місце проживання дитини. Відтак, оскільки малолітній син позивача з дня свого народження, 16 грудня 2012 року, по дату розгляду справи судом проживав і проживає за місцем проживання своєї матері і ніколи не проживав з батьком за його місцем реєстрації, підстави, передбачені частиною першою статті 162 СК України для повернення дитини за місцем реєстрації батька, відсутні.

У травні 2016 рокуОСОБА_4подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що він, пред'являючи позов, не ставив вимогу про повернення дитини за місцем реєстрації батька, а просив суд зобов'язати відповідачів повернути його сина ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, на час перебування колишньої дружини за кордоном за місцем проживання батька, оскільки ОСОБА_8 виїжджала на довготривале навчання за кордон до Австралії. На час перебування ОСОБА_8 за кордоном малолітній ОСОБА_10 знаходився на вихованні у діда і баби. Його колишня дружина, у зв'язку з виїздом за кордон на досить тривалий період, не могла приділяти сину належну увагу та відповідно активно брати участь у його вихованні та розвитку. Відповідачі також про дитину належним чином не дбали, створювали йому перешкоди у спілкуванні з сином.

20 листопада 2015 року служба захисту дітей Обухівської районної державної адміністрації Київської області надала висновок, яким визначила місце проживання їх сина ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, разомз матір'ю, а на період її перебування за межами України - з батьком.

Відтак, суд апеляційної інстанції, на його думку, фактично скасував висновок органу опіки та піклування від 20 листопада 2015 року, яким визначено місце проживання їх сина ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з матір'ю, а на період перебування за межами України встановлено місце проживання з батьком.

У вересні 2016 року ОСОБА_8 (яка не була залучена районним судом до участі у справі), ОСОБА_5, ОСОБА_6 подали до суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначили, що рішення апеляційного суду є законним і обґрунтованим. При цьому вказали, що посилання позивача про невірне застосування судом апеляційної інстанції частини першої статті 161 СК України є безпідставними. Зазначили, що дійсно в їхньому будинку проживає їхня дочка, ОСОБА_8, разом з сином, але вихованням дитини займається дочка. Вона не позбавлена батьківських прав, а тому спір щодо місця проживання дитини має вирішуватися саме між батьками дитини. Дід і баба дитини не можуть бути належними відповідачами. Зазначили, що вони ніколи не чинили неправомірних дій відносно позивача та малолітньої дитини, силою не забирали її у позивача, адже батько сам після розлучення погодився із місцем проживання дитини. Крім того, суд першої інстанції відмовився вислухати позицію матері та залучити її до справи, хоча вона була присутня в приміщенні суду.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

12 січня 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з вимогами частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Судом встановлено, що 28 липня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_8 було укладено шлюб, від якого вони мають сина ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 15 січня 2014 року шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_8 було розірвано.

Висновком Обухівської районної державної адміністрації Київської області від 20 листопада 2015 року визначено місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з матір`ю ОСОБА_8, а на період перебування матері за межами території України встановлено місце проживання з батьком ОСОБА_4, за адресою: АДРЕСА_1.

Відповідно до статті 51 Конституції України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї. Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Декларацією прав дитини (995_384) , прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН, 20 листопада 1959 року, у принципах шість та вісім проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона має, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості.

Дитина повинна при всіх обставинах бути серед тих, хто першим отримує захист і допомогу.

Статтею 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (зі змінами, схваленими резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року № 50/155) держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Під час будь-якого розгляду згідно з пунктом 1 цієї статті всім заінтересованим сторонам надається можливість брати участь у розгляді та викладати свою точку зору.

Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

Згідно з частиною першою статті 162 СК України якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання.

Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров'я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.

Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України "Про охорону дитинства").

Згідно з частиною третьою статті 10, частиною першою статті 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Звертаючись з позовом до відповідачів, які є дідом та бабою його малолітнього сина, позивач просив повернути дитину за місцем реєстрації батька.

Разом з тим, судом встановлено, що малолітній син позивача та ОСОБА_8 з дня свого народження, 16 грудня 2012 року, проживав та проживає за місцем проживання своєї матері і ніколи не проживав з батьком за його місцем реєстрації.

Отже, доведено, що без згоди позивача, батька дитини, ніхто не змінював місце проживання дитини.

Також, судом апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_8 у листопаді 2015 року виїхала за кордон, де закінчила навчання, і в лютому 2016 року, тобто на час розгляду справи в суді першої інстанції, повернулася до свого постійного місця проживання в Україну, працевлаштувалася, син проживає з нею, не заперечувала та не перешкоджала спілкуванню батька з сином.

Згідно з частиною першою статті 179 ЦПК України 2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Оскільки позивачем пред'явлений позов про повернення дитини, а не про визначення місця її проживання, то він мав довести, що дитина проживала з ним і без його згоди відповідачі (дід і баба) неправомірно змінили її місце проживання.

Доводи касаційної скарги про те, що суди не врахували висновок Обухівської районної державної адміністрації Київської області від 20 листопада 2015 року, безпідставні, так як у самому висновку зазначено, що дитина має проживати з батьком у разі перебуванні матері дитини за кордоном, а на час ухвалення районним судом рішення суду мати дитини була в Україні, повернулась на постійне місце проживання за адресою, де проживала і проживає її дитина, проте навіть не була судом залучена до участі у справі. А районний суд, посилаючись, що немає доказів того, що мати дитини у подальшому знову не покине Україну, фактично ухвалив рішення на припущеннях, що заборонено вимогами частини четвертої статті 60 ЦПК 2004 року.

Вирішуючи спір, апеляційний суд з дотриманням вимог статей 212 - 214, 316 ЦПК України 2004 року повно, всебічно та об'єктивно з'ясував обставини справи, врахувавши положення статей 161, 162 СК України, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність передбачених частиною першою статті 162 СК України підстав для повернення дитини за місцем реєстрації батька.

У зв'язку з викладеним доводи касаційної скарги є безпідставними.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.