розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Червонозаводського районного суду міста Харкова у складі судді Єжов В. А. від 23 травня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області у складі колегії суддів Шевченко Н. Ф., Івах А. П., Піддубного Р. М. від 30 серпня 2016 року,

У листопаді 2015 року ОСОБА_4 звернулась до суду із позовом до Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (далі - Університет) про визнання дій незаконними.

Позовна заява мотивована тим, що 01 липня 2009 року між позивачкою і Університетом укладено трудовий договір про роботу провідним юрисконсультом відділу кадрів.

30 серпня 2013 року наказом № 0104-1/227 проведено реорганізацію юридичної служби, результатом якої стало скорочення посади провідного юрисконсульта у відділі кадрів з 01 грудня 2013 року.

Переукладення трудового договору ОСОБА_4 не здійснювалося, заявлено про розірвання трудового договору 29 листопада 2013 року за частиною третьою статті 38 КЗпП України, у зв'язку з порушенням трудових прав при проведенні скорочення посади та припинено вихід на роботу.

29 листопада 2013 року Університетом здійснено прийом-передачу службової документації.

01 грудня 2013 року припинено здійснення виплати заробітної плати та відрахувань у фонди соціального страхування, а звільнення за частиною третьої статті 38 КЗпП України наказом не проведено.

17 грудня 2014 року змінюючи підставу звільнення на частину першу статті 38 КЗпП України, відповідачем заявлено про розірвання укладеного трудового договору 29 листопада 2013 року з причини скорочення посади в Університеті, проведеного наказом № 0104-1/227 від 30 серпня 2013 року з 01 грудня 2013 року.

Університет не проводив звільнення за частиною першою статті 38 КЗпП України, а ні за заявленою причиною та строком, а ні без будь яких причин у строк два тижні з дня отримання заяви про звільнення, а листом № Ж-0102-21/098 від 05 січня 2015 року просив подання іншої заяви про звільнення за бажанням.

06 жовтня 2015 року змінюючи підставу звільнення на частину першу статті 38 КЗпП України відповідачем заявлено про розірвання укладеного трудового договору 29 листопада 2013 року з причини скорочення посади провідного юрисконсульта відділу кадрів, проведеного наказом № 0104-1/227 від

30 серпня 2013 року, що встановлено рішенням Дзержинського районного суду міста Харкова від 28 березня 2014 року та ухвалою апеляційного суду Харківської області.

Письмова заява про звільнення від 06 жовтня 2015 направлена Університету поштовим рекомендованим листом з повідомленням про отримання, згідно якого 08 жовтня 2015 року Університет попереджено про розірвання укладеного трудового договору за частиною першою статті 38 КЗпП.

Листом № М-0102-6/098 від 20 жовтня 2015 року Університет повідомив, що розірвання укладеного трудового договору за частиною першою статті 38 КЗпП України не проведено у зв'язку з повторністю заяви про розірвання трудового договору за частиною першою статті 38 КЗпП України.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_4 просила визнати відмову Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна у звільненні на підставі частини першої статті 38 КЗпП України, попередженого про розірвання укладеного трудового договору письмовою заявою від 06 жовтня 2015 року, незаконною.

Рішенням Червонозаводського районного суду міста Харкова від 23 травня 2016 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна про визнання дій незаконними відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що дії відповідача відповідали нормам КЗпП України (322-08) , а тому відсутні підстави для визнання таких дій протиправними.

Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 30 серпня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено.

Рішення Червонозаводського районного суду міста Харкова від 23 травня 2016 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції.

15 вересня 2016 року ОСОБА_4 подала касаційну скаргу.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення Червонозаводського районного суду міста Харкова від 23 травня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 30 серпня 2016 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанції не взято до уваги рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від

28 березня 2014 року, яке залишене без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 28 березня 2014 року, яким встановлено проведення скорочення посади провідного юрисконсульта у відділі кадрів Університету, проведеного наказом № 0104-1/227 від 30 серпня 2013 року.

Судами першої та апеляційної інстанцій не враховано, що скорочення посади провідного юрисконсульта відділу кадрів (НДЧ) унеможливлює продовження роботи за укладеним трудовим договором про роботу на посаді провідного юрисконсульта відділу кадрів (НДЧ) у зв'язку з відсутністю штатної посадової одиниці, заробітної плати та посадових функцій до неї.

Судами першої та апеляційної інстанцій при прийнятті рішень не враховано приписів частини першої статті 38 КЗпП України, неправильно її застосовано, в результаті чого позивача-працівника позбавлено права розірвання укладеного трудового договору, передбаченого частиною першою статтею 38 КЗпП України.

25 листопада 2016 року Харківським національним університетом імені

В. Н. Каразіна подано заперечення на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити, рішення Червонозаводського районного суду міста Харкова від 23 травня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 30 серпня 2016 рокузалишити без змін.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядається спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Статтею 388 ЦПК України встановлено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

12 січня 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_4 була прийнята на посаду юрисконсульта юридичного відділу Університету з

31 серпня 2001 року за наказом № 0104-2/573 від 22 серпня 2001 року, а з

29 липня 2002 року була переведена на посаду провідного юрисконсульта цього ж відділу, де працювала до 01 липня 2009 року.

З 01 липня 2009 року наказом № 0104-2/690 від 25 червня 2009 року, відповідно до службової записки проректора з наукової роботи і заяви позивачки від 25 червня 2009 року, провідний юрисконсульт

ОСОБА_4 переміщена "до складу відділу кадрів (НДЧ)".

Вказані обставини були встановлені рішенням Дзержинського районного суду міста Харкова від 28 березня 2014 року, яке набрало законної сили і є преюдиційним.

Згідно наказу Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна

№ 0104-1/227 від 30 серпня 2013 року з метою оптимізації правового забезпечення діяльності університету було реорганізовано юридичну службу університету шляхом приєднання до юридичного відділу двох провідних юрисконсультів контрактного відділу та провідного юрисконсульта відділу кадрів з 01 грудня 2013 року.

Наказом № 0304-2/2003 від 10 жовтня 2013 року провідного юрисконсульта ОСОБА_4 з 01 грудня 2013 року переміщено зі складу відділу кадрів НДЧ до юридичного відділу університету у зв'язку з реорганізацією юридичної служби, проведеною згідно з наказом № 0104-1/227 від 30 серпня 2013 року.

25 листопада 2013 року ОСОБА_4 подала ректору університету заяву про звільнення з 29 листопада 2013 року за власним бажанням на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України. Крім того підставою звільнення вказала порушення Університетом, на її думку, законодавства про працю та умов трудового договору.

Вказана заява не була задоволена, оскільки Університет не згодний з підставами звільнення, зазначеними в заяві, -порушення законодавства про працю та умов трудового договору. У зв'язку з цим наказ про звільнення

29 листопада 2013 року за частиною третьою статті 38 КЗпП України не був виданий. Але позивачка з 02 грудня 2013 року припинила виходити на роботу.

Відмову у звільненні вона оскаржила до суду і рішенням Дзержинського районного суду міста Харкова від 28 березня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 18 червня 2014 року, ОСОБА_4 відмовлено у задоволенні позову до Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна про визнання її звільненою за власним бажанням.

17 грудня 2014 року ОСОБА_4 знову подала заяву про звільнення за власним бажанням з 29 листопада 2013 року з причини скорочення її посади в науково дослідній частині університету відповідно до наказів від 30 серпня 2013 року та від 01 грудня2013 року, проте листом від 05 січня 2015 року їй було відмовлено у задоволенні заяві з підстав невідповідності вимогам трудового законодавства.

Відмову у звільненні вона оскаржила до суду і рішенням Червонозаводського районного суду міста Харкова від 06 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 08 червня 2015 року, ОСОБА_4 відмовлено у задоволенні позову до Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна про визнання дій незаконними.

06 жовтня 2015 року ОСОБА_4 черговий раз подала заяву про звільнення за власним бажанням з 29 листопада 2013 року з причини скорочення її посади провідного юрисконсульта відділу кадрів НДЧ відповідно до наказу від 30 серпня 2013 року, проте листом від 20 жовтня 2015 року їй знову було відмовлено у задоволенні заяві з підстав невідповідності вимогам трудового законодавства, оскільки в своїй заяві від 06 жовтня 2015 року про звільнення за власним бажанням вказала строк звільнення 29 листопада 2013 року, що унеможливило її звільнення університетом відповідно до вимог закону.

Нормами чинного Кодексу Законів про працю України (322-08) встановлено, що скорочення чисельності та штату працівників оформлюється шляхом видання відповідного наказу із зазначенням кількості та конкретних посад, професій, які підлягають скороченню на підставі чого вносяться зміни до штатного розпису, зі штатного розпису виводяться скорочені посади.

За правилами статті 32 КЗпП України переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у статті 33 цього Кодексу та в інших випадках, передбачених законодавством.

Не вважається переведенням на іншу роботу і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором. Власник або уповноважений ним орган не має права переміщати працівника на роботу, протипоказану йому за станом здоров'я.

У зв'язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці.

Якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за пунктом 6 статті 36 цього Кодексу.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (стаття 89 ЦПК України), встановив, що ОСОБА_4 не було скорочено, не було змінено істотних умов її праці шляхом переміщення з одного структурного підрозділу (юридичного відділу) до іншого (відділу кадрів). ОСОБА_4 залишилася працювати на посаді провідного юрисконсульта. Доказів на підтвердження того, що дана посада позивача була скорочена, або ж відбулася зміна істотних умов праці, суду не надано, а тому суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, оскільки позивачем не доведено наявності законних підстав для визнання дій відповідача протиправними.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Наведенні в касаційній скарзі доводи Верховним Судом відхиляються, оскільки судом апеляційної інстанції правильно застосовано до спірних правовідносин норми матеріального права та не порушено норми процесуального права.

Зазначені висновки відповідають установленим обставинам справи та нормам матеріального права, а доводи, викладені ОСОБА_4 у касаційній скарзі, цих висновків не спростовують.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

Касаційну скаргу ОСОБА_4залишити без задоволення.

Рішення Червонозаводського районного суду міста Харкова від 23 травня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 30 серпня 2016 рокузалишити без змін.