розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 27 квітня 2016 року у складі судді Лисенко Л. І. та ухвалу апеляційного суду Запорізької області у складі колегії суддів: Подліянової Г. С., Кримської О. М., Дашковської А. В., від 5 липня 2016 року,

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У квітні 2015 року ОСОБА_1 пред'явив позов до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 є власником 1/25 частини будинку АДРЕСА_1. 04 січня 2007 року на підставі договору найму житлового приміщення у вищевказану частину житлового будинку вселився його син ОСОБА_5 разом з родиною. ІНФОРМАЦІЯ_5 року ОСОБА_5 помер, але його родина залишилась проживати у будинку. Строк дії договору найму житлового приміщення закінчився 04 січня 2015 року.

ОСОБА_1 завчасно попередив наймачів про сплив строку договору та про звільнення будинку, проте з боку відповідачів почув відмову.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив усунути перешкоди у володінні, користуванні та розпорядженні належною йому на праві приватної власності

1/25 частиною житлового будинку АДРЕСА_2 шляхом виселення відповідачів - ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, із зазначеної частини будинку.

У травні 2015 року ОСОБА_4 подала заперечення на позов, у яких вказала на те, що її батьки - ОСОБА_2 та ОСОБА_5, - зареєстровані та проживають у спірному будинку з березня 1985 року, сама вона зареєстрована та постійно проживає у цьому будинку з народження, іншого житла не має. Наприкінці 2012 року позивач (ОСОБА_1.) почав ініціювати конфліктні ситуації та звертався до правоохоронних органів. Також відзив на позовну заяву мотивований тим, що договір найму від 4 січня 2007 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 не укладався, і підпис, вчинений на договорі, не належить її померлому батькові - ОСОБА_5

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 27 квітня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 у встановленому законом порядку набули право користування житлом по АДРЕСА_3 яке на праві власності належить ОСОБА_1, оскільки відповідач ОСОБА_2 вселилася у нього за згодою позивача у 1985 році як член сім'ї свого чоловіка ОСОБА_5, з яким вона перебувала у шлюбі з 09 лютого 1985 року по день його смерті

09 липня 2009 року і від якого має двох дітей. Позивачем не надано суду належних та допустимих доказів, які б вказували на вчинення певних перешкод у реалізації ним права власності на належне йому житло зі сторони ОСОБА_2 та її дітей, тому відсутні передбачені законом підстави для їх виселення без надання іншого житлового приміщення.

Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 05 липня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 27 квітня 2016 року залишено без змін.

Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, виходив із того, що при вселенні ОСОБА_2 не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Факт реєстрації відповідачів у спірному будинку позивач ніколи не оспорював. У цьому будинку були зареєстровані діти ОСОБА_2 і ОСОБА_5 - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2. Договір найму житла, укладений 04 січня 2007 року між позивачем ОСОБА_1 та його сином

ОСОБА_5, не зареєстрований у встановленому ст. 158 ЖК України порядку, в договорі не зазначено, яка саме житлова площа, які кімнати будинку передано в найм, відсутні акт приймання-передачі житлового будинку між власником житла ОСОБА_1 та наймачем ОСОБА_5, а також докази сплати коштів за таким договором.

25 липня 2016 року ОСОБА_1 (позивач) подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди помилково встановили, що відповідачі є членами його сім'ї та мають право проживати у спірному житловому будинку на підставі ст. 405 ЦК України. Також не погоджується із наданою судами оцінкою договору найму житла, укладеного 04 січня 2007 року між ним та його сином ОСОБА_5, наголошує на тому, що зазначений договір ніким не оспорювався і що із відповідачами він спільного господарства не веде.

4 жовтня 2016 року ОСОБА_2, ОСОБА_4 подали відзив на касаційну скаргу, в якому вказали ті самі аргументи, що і у запереченнях на позовну заяву, наданих в суді першої інстанції, та в запереченнях на апеляційну скаргу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

26 грудня 2017 року справу передано до Верховного Суду.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України, провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судом установлено, що відповідно до свідоцтва про право особистої власності на будинок АДРЕСА_4 від 21 травня 1969 року

ОСОБА_1 (позивачу) належить 11/20 часток будинку (а.с. 8). Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 19 вересня 2006 року за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_1, ОСОБА_7 про встановлення факту прийняття спадщини та визнання права власності, за зустрічним позовом ОСОБА_1 про визнання права власності та встановлення часток, за ОСОБА_6 визнано право власності на 22/25 часток будинку АДРЕСА_5 за ОСОБА_1 - на 1/25 частину (а.с. 11). Згідно копії витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 18 жовтня 2006 року за позивачем ОСОБА_1 зареєстровано право приватної власності на 1/25 часток спірного домоволодіння ( а.с. 12).

ОСОБА_2 (відповідачка) уклала 09 лютого 1985 року шлюб із ОСОБА_5 (сином позивача), про що свідчить свідоцтво про укладення шлюбу серія НОМЕР_1 (а.с. 38). Від шлюбу у них народилося двоє дітей: дочка - ОСОБА_8

ІНФОРМАЦІЯ_2, та син - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, про що свідчать свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 (а.с. 37, а.с. 39). ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_6 року, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_3 (а.с. 14).

Судом також встановлено, що в спірному будинку зареєстрований

ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_4, правнук позивача.

Підстави встановлення права користування житлом подружжя, обсяг прав щодо житла, підстави, порядок і правові наслідки припинення права на житло залежать насамперед від виду житлового фонду, до якого відноситься житлове приміщення, а також від підстав користування цим житлом другого з подружжя.

Згідно з частиною четвертою статті 9, статті 109 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно з частиною четвертою статті 156 ЖК України до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу ("дружина наймача, їх діти і батьки; членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство"). Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

На вселення до батьків їхніх неповнолітніх дітей згода власника не потрібна (частина друга статті 156, частина перша статті 161 ЖК).

Відповідно до статті 157 ЖК членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення проводиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що ОСОБА_2 вселилася та зареєстрована у спірному будинку за згодою власника, після вступу у шлюб із сином позивача, тобто як член сім'ї, що не суперечить змісту статей 64, 156 ЖК України у визначенні поняття "член сім'ї власника житла". ОСОБА_2 з дітьми: ОСОБА_3 та ОСОБА_10, -зареєстровані, постійно проживають в спірному будинку з моменту вселення та до теперішнього часу, тому право користування житлом відповідачі не втратили. Факт смерті ОСОБА_5 не є підставою для звільнення житла його дружиною та дітьми, оскільки припинення сімейних відносин не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. Належних і допустимих доказів на підтвердження наявності передбачених статтею 157 ЖК України підстав для виселення членів сім'ї власника жилого будинку суду не надано.

Відповідно до статті 158 ЖК України наймач користується жилим приміщенням у будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення укладається між власником будинку (квартири) і наймачем у письмовій формі з наступною реєстрацією у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів або в органі управління, що ним утворюється. Договір повинен містити вказівку на предмет договору, строк, на який він укладається, визначати права і обов'язки наймодавця і наймача та інші умови найму.

Суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що договір найму житла, укладений 04 січня 2007 року між позивачем

ОСОБА_1 та його сином ОСОБА_5, не зареєстрований у встановленому статтею 158 ЖК України порядку.

Вирішуючи спір, суди з дотриманням вимог статей 212 - 214, 315 ЦПК України (1618-15) , у редакції, чинній на час розгляду справи, повно, всебічно та об'єктивно з'ясували обставини справи та дійшли обґрунтованого висновку про відмову в позові.

Отже, висновки судів першої та апеляційної інстанції відповідають обставинам справи, які встановлено відповідно до вимог процесуального закону та узгоджуються з нормами матеріального права, які судами застосовано правильно.

Доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.