розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 на рішення апеляційного суду м. Києва від 20 січня 2016 року, ухвалене у складі суддів: Слободянюк С. В., Лапчевської О. Ф., Корчевного Г. В.

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У жовтні 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом, у якому просили усунути перешкоди в користуванні власністю шляхом виселення відповідачів ОСОБА_5 і ОСОБА_6 із житлового будинку АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

Позов мотивовано тим, що за умовами попереднього договору від 27 квітня 2011 року, укладеним між ОСОБА_9 (продавцем) та відповідачем

ОСОБА_5 (покупцем), сторони домовились про укладання у майбутньому в строк до 1 жовтня 2011 року договору купівлі-продажу Ѕ частини житлового будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки, на якій розташована частина вказаного житлового будинку. Згідно внесених змін до попереднього договору строк укладання основного договору продовжено до 1 листопада 2011 року. Не зважаючи на невиконання умов попереднього договору щодо укладення основного договору купівлі-продажу, відповідачі без правової підстави проживають у вказаному житловому будинку починаючи з 1 липня 2011 року. Крім того, позивачі також посилались на відсутність згоди вселення відповідачів від співвласників будинку, якими, окрім позивачів, є також ОСОБА_8, ОСОБА_10, ОСОБА_11. та ОСОБА_13

Заочним рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 3 лютого 2015 року позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено. Виселено ОСОБА_5 та ОСОБА_6 з житлового будинку АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачі та треті особи є співвласниками спірного житлового приміщення, кожному із них належить по 1/12 його частини. Відповідачі не є членами сім'ї позивачів і третіх осіб. Користування відповідачами спірним жилим приміщенням та їх вселення відбулося без відповідної згоди співвласників майна, тобто без законних на те підстав.

Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 12 березня 2015 року заяву ОСОБА_5 та ОСОБА_6 про перегляд заочного рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 3 лютого 2015 року залишено без задоволення.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 20 січня 2016 року заочне рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 3 лютого 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено у задоволенні заявленого позову.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що відповідно до умов попереднього договору від 27 квітня 2011 року, з подальшими змінами,

ОСОБА_9 та ОСОБА_5, зобов'язалися у майбутньому укласти договір купівлі-продажу Ѕ частини будинку АДРЕСА_1. На виконання вказаного правочину 18 липня 2011 року третя особа ОСОБА_9 отримала від покупця ОСОБА_5 частину вартості будинку за попереднім договором у розмірі 1 100 доларів США та звільнила спірний будинок. Апеляційний суд дійшов висновку, що відповідачі не самоправно зайняли спірне жиле приміщення, а тому не можуть бути виселені на підставі частини третьої статті 116 ЖК України. Крім того, інші співвласники з вимогами щодо виселення осіб зі спірного будинку до суду не звертались, а позивачами не надано до суду доказів порушення їх права власності у зв'язку із проживанням відповідачів у спірному будинку.

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2016 року доВищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просять скасувати рішення апеляційного суду м. Києва від 20 січня 2016 року та залишити в силі заочне рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 3 лютого 2015 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга позивачів мотивована тим, що попередній договір від 27 квітня 2011 року, укладений між ОСОБА_9 та ОСОБА_5, є нікчемним, оскільки ОСОБА_9 володіла лише 1/12 частини спірного будинку, а відтак не мала повноважень на продаж Ѕ частини будинку від імені інших співвласників. Оскільки основний договір купівлі-продажу між сторонами не укладався, а право спільної часткової власності здійснюється за згодою всіх співвласників, тому на вселення відповідачів мала бути надана згода зі сторони всіх осіб, які є співвласниками спірного будинку. Такої згоди позивачі не надавали. Як власники частини будинку, позивачі мають право на усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення відповідачів.

У квітні 2016 року надійшли заперечення відповідача ОСОБА_5 на касаційну скаргу позивачів.

Заперечення мотивовані тим, що судом першої інстанції не була врахована та обставина, що разом із відповідачами в будинку проживають їх малолітні діти, а позивачами не надано доказів на підтвердження того, що відповідачі займають належні їм частки і тим самим порушують їх право власності.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2016 року справу призначено до судового розгляду.

18 грудня 2017 року наведена вище цивільна справа надійшла до Верховного Суду.

За змістом частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) (1950 року), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР (475/97-ВР) (далі - Конвенція), зокрема у статті 1 Першого протоколу до неї (1952 року) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до частини четвертої статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, визначені у главі 24 ЦК України (435-15) , зокрема із правочинів.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Правомочність володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс).

Правовомочність користування означає передбачену законом можливість використовувати, експлуатувати майно, отримувати від нього корисні властивості, його споживання.

Правомочність розпорядження означає юридично забезпечену можливість визначення і вирішення юридичної долі майна шляхом зміни його належності, стану або призначення (відчуження за договором, передача у спадщину, знищення, переробка і т. ін.).

У сукупності ці правомочності вичерпують усі надані власнику можливості.

Згідно з нормою статті 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства.

Відповідно до статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності.

Згідно з частиною першою статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

За змістом статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жилого приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї.

Судом установлено, що позивачам ОСОБА_1 та ОСОБА_2 належить по 1/12 частини будинку АДРЕСА_1 кожному. Виділення співвласникам їх часток у натурі в установленому законом порядку не відбувалось.

Відповідачі, які не є членами сім'ї позивачів, були вселені в спірний житловий будинок 1 липня 2011 року після укладення 27 квітня 2011 року між третьою особою ОСОБА_9 (продавцем) та відповідачем ОСОБА_5 (покупцем) попереднього договору купівлі-продажу Ѕ частини вказаного вище будинку. Позивачі, як співвласники будинку, відповідної згоди на вселення відповідачів не надавали. Основний договір купівлі-продажу частини будинку в установленому законом порядку укладений не був.

Суд касаційної інстанції не погоджується з висновком апеляційного суду про правомірне зайняття відповідачами спірного жилого приміщення, оскільки зі змісту позовних вимог, матеріалів справи та встановлених фактичних обставин справи вбачається, що позивачами пред'явлено негаторний позов - позов про захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння. Попередній договір від 27 квітня 2011 року, укладений між ОСОБА_9 та ОСОБА_5, розписка від 18 липня 2011 року про отримання ОСОБА_9 від ОСОБА_5 частини коштів та звільнення продавцем спірного будинку не є підставою набуття права власності та вселення в жиле приміщення.

Посилання відповідача в запереченнях на касаційну скаргу про те, що діти відповідачів проживають у спірному будинку не може бути підставою для обмеження позивачів у праві власності на майно. Відсутність розподілу будинку в натурі, що є у спільній частковій власності, також не може бути підставою для відмови в позові.

Ухвалюючи рішення про виселення відповідачів зі спірного жилого будинку, місцевий суд на підставі доказів, поданих сторонами, що належним чином оцінені (стаття 89 ЦПК України), вірно застосував положення статті 41 Конституції України, статей 317, 319, 356, 358, 383, 391 ЦК України та прийшов до правильного правового висновку, що позивачі мають право на усунення перешкод у користуванні своєю власністю, відповідачі вселилися у спірне майно без відповідної правової підстави, без згоди всіх співвласників будинку та відмовляються у добровільному порядку виселитись із займаного ними житлового будинку, чим порушують право позивачів у здійсненні права власності.

Наведене свідчить про те, що рішення суду першої інстанції відповідає закону.

Посилання місцевого суду в мотивувальній частині на норму частини третьої статті 116 ЖК України, як на підставу для задоволення позову, є помилковим, оскільки дана норма регулює правовідносини, пов'язані з виселенням із самоправно зайнятого жилого приміщення, проте зазначення даної норми на правильність вирішення спору не впливає.

Водночас, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив матеріали справи та надав належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам, правильно визначив характер правовідносин між сторонами та вірно застосував закон, що їх регулює.

За змістом статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416, статті 141 ЦПК України суд розподіляє судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга позивачів задоволена, понесені ними судові витрати за її подачу в розмірі 292 грн. 32 коп. покладаються на відповідачів.

Керуючись статтями 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

Касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення апеляційного суду м. Києва від 20 січня 2016 року скасувати, заочне рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 3 лютого 2015 року залишити в силі.