розглянув у судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Олександрівського районного суду Кіровоградської області від 6 квітня 2016 року в складі головуючого судді Отян О. В. та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 2 червня 2016 року у складі суддів: Пилипенка А. Ф., Голованя А. М., Карпенка О. Л.,

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до фермерського господарства "Київська Русь" про визнання недійсним договору оренди землі.

Позовна заява мотивована тим, що він отримав у спадщину після матері - ОСОБА_2, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1, земельну ділянку площею 4,27 га, розташовану на території Красносільської сільської ради Олександрівського району Кіровоградської області, яка на підставі договору оренди від 1 вересня 2006 року була передана в оренду фермерському господарству "Київська Русь" (далі - ФГ "Київська Русь") на 25 років.

У липні 2015 року він дізнався, що вказаний договір оренди був укладений не ОСОБА_2, а його дружиною, яка й підписала цей договір і акт приймання-передачі від імені матері.

15 січня 2014 року він як спадкоємець після смерті матері уклав з відповідачем додаткову угоду, однак не читав її, а тому зміст цієї угоди йому не відомий, однак пізніше дізнався, що предметом цієї угоди є земельна ділянка площею 4,22664 га, якої у померлої матері не було.

На підставі викладеного ОСОБА_1, після уточнення у грудні 2015 року позовних вимог, просив суд: поновити строк позовної давності і визнати недійсними договір оренди від 01 вересня 2006 року та додаткову угоду до цього договору від 15 січня 2014 року.

Рішенням Олександрівського районного суду Кіровоградської області від 6 квітня 2016 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими та договори оренди орендодавець не підписувала, однак позивачем при звернення до суду без поважних причини пропущено строк позовної давності, про застосування наслідків якого заявлено стороною у справі. Підстав для визнання недійсною додаткової угоди позивач не довів.

Ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області від 2 червня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону, обставини справи встановлені повно, а позивач пропустив строки позовної давності для захисту свого порушеного права.

У касаційній скарзі, поданій у червні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1 просить скасувати вказані судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що він строк звернення до суду із позовом пропустив з поважних причини, оскільки його мати у зв'язку з похилим віком та станом здоров'я не знала, що її земельну ділянку передано в оренду без її відома, орендну плату отримувала його дружина, а він про порушення її та його прав дізнався лише у липні 2015 року, а тому суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, безпідставно відмовив у задоволенні позову у зв'язку з пропуском строку позовної давності.

У серпні 2016 року ФГ "Київська Русь" подало до суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому зазначено, що оскаржувані судові рішення є законними і обґрунтованими, позивач пропустив строк позовної давності, оскільки із позовом до суду власник земельної ділянки звернувся лише через 7 років після укладення оспорюваного правочину.

3 січня 2018 року справу за позовом ОСОБА_3 до ПАТ "Полтавський машинобудівний завод" про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду передано до Касаційного цивільного суду.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини третьої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Судами встановлено, що 01 вересня 2006 року між ФГ "Київська Русь" і ОСОБА_2 було укладено договір оренди землі, за умовами якого остання передала в оренду строком на 25 років земельну ділянку площею 4,27 га на території Красносільської сільської ради Олександрівського району Кіровоградської області.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 померла і на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 23 грудня 2013 року вказана земельна ділянка була успадкована ОСОБА_1

Судами встановлено, що відповідно до висновку експерта від 14 березня 2016 року № 243 підпис від імені ОСОБА_2 в договору оренди землі від 1 вересня 2006 року виконаний її невісткою, дружиною позивача - ОСОБА_4 За твердженням позивача вона й отримувала орендну плату.

Таким чином, встановивши, що укладення оспорюваного правочину не відповідало внутрішній волі ОСОБА_2, суди дійшли правильного висновку, що є підстави, передбаченні статтями 203, 215 ЦК України, для визнання цього правочину недійсним.

При цьому суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано відмовив у задоволенні позову, оскільки позивачем пропущено строк звернення до суду і відповідачем заявлено про застування наслідків пропуску цього строку (а. с. 114-115).

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК).

У пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" (v0014700-09) роз'яснено, що встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Твердження ОСОБА_1, що строк звернення до суду ним пропущено з поважних причин, оскільки ні він, ні його мати не знали і не могли дізнатися про порушення їх прав раніше, є безпідставними та такими, що не ґрунтується на встановлених судами обставинах справи.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України 2004 року, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Оскільки позивачем не надано суду належних і допустимих доказів на спростування презумпції можливості та обов'язку знати про стан своїх майнових прав, суди дійшли правильного висновку про пропуск строку позовної давності і відсутність поважних причин для поновлення цього строку.

Крім того, відповідно до статті 262 ЦК України заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.

Колегія суддів погоджується з висновком судів про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання недійсною додаткової угоди до договору оренди землі від 15 січня 2014 року, оскільки ця угода відповідно до ст. 210 ЦК України не є укладеною, оскільки не пройшла державної реєстрації, а тому не може бути визнаною недійсною.

Відповідно до частини 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.