Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Курило В. П. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Червинської М. Є.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк",

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Сихівського районного суду міста Львова від 23 березня 2016 року у складі судді Горбань О. Ю. та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 16 травня 2016 року у складі суддів: Зверхановської Л. Д., Цяцяка Р. П., Шеремети Н. О.,

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У травні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом до публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") про визнання недійсними кредитного договору з додатками, іпотечного договору, зобовязання повернути оригінали правовстановлюючих документів на нерухомість, повернення коштів, сплачених понад суму виданого банком кредиту, відшкодування судових витрат.

Позовна заява мотивована тим, що він 27 березня 2008 року уклав з банком споживчий кредитний договір строком на 240 місяців під заставу двокімнатної квартири на суму 37 404 дол. США, з яких: 30 000 дол. США отримав готівкою на споживчі цілі.

Відповідно до умов пункту 8.1 Договору за користування кредитом позичальник сплачує відсотки у ромірі 1 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом та винагороди за резервування ресурсів у ромірі 0,48 % річних від суми зарезервованих ресурсів. Періодом сплати вважається період з 20 по 25 число кожного місяця. Процентна ставка фіксована. Порядок розрахунків здійснюється в останню дату їх сплати, при цьому відсотки розраховуються по фактичному залишку заборгованості за кожен календарний день, виходячи з фактичної кількості днів користування кредитом - 360 днів в році. Відповідно до умов пункту 4.3, нарахування винагороди за резервування ресурсів здійснюється на дату щомісячного платежу за кредитом, при цьому винагорода нараховується на суму зарезервованих ресурсів за фактичну кількість днів резервування ресурсів, виходячи з 360 днів в році. Вказав, що неодноразово звертався до відповідача стосовно методики розрахунку, яку застосовує банк для нарахування сум щомісячних відсотків. Неотримавши належну відповідь, позивач виявив, що банк, скориставшись юридичною безграмотністю позивача, підготував окремі умови кредитного договору в супереч вимогам цивільного законодавства, а додатки № 1 і № 2 суперечать умовам самого договору. Такі неправомірні дії під час підписання кредитного договору відповідачем було скрито, що суперечить принципу добросовісності та створює істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду позивачу. Наполягає, що його введено в оману при укладенні кредитного договору щодо обставин, які мають істотне значення, а саме при нарахуванні відсотків та винагороди за користування кредитом, виходячи з фактичної кількості днів користування кредитом - 360 днів в році; при розробці додатку № 2 банк використав методику, яка з ним не узгоджувалась і що призвело до навмисного завищення розміру щомісячного платежу. Вважав, що невідповідність додатків № 1 і № 2 базовим умовам кредитного договору свідчить виключно про обман позивача та умисел відповідача отримати приховані надприбутки.

За таких обставин, ОСОБА_4, з урахуванням уточнень, просив визнати недійсним кредитний договір № LVH9GA0000000150 від 27 березня 2008 року з додатками № 1 і № 2 до нього та іпотечний договір ВКІ № 372881 від 27 березня 2008 року, укладених між ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_4 Крім того, просив зобов'язати ПАТ КБ "ПриватБанк" повернути позивачу оригінали правовстановлюючих документів на нерухомість, які були отримані у нього при укладанні іпотечного договору, повернути кошти, сплачені ним понад суму виданого банком кредиту в розмірі 9 849 дол. США та відшкодувати судові витрати, понесені на проведення судової економічної експертизи в сумі 10 120 грн.

Рішенням Сихівського районного суду міста Львова від 23 березня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_4 до ПАТ КБ "ПриватБанк" про визнання недійсними кредитного договору з додатками, іпотечного договору, зобовязання повернути оригінали правовстановлюючих документів на нерухомість, повернення коштів, сплачених понад суму виданого банком кредиту, відшкодування судових витрат залишено без задоволення.

Ухвалою апеляційного суду Львівської області від 16 травня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено.

Рішення Сихівського районного суду міста Львова від 23 березня 2016 року залишено без змін.

Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що ОСОБА_4 не доведено належними та допустимими доказами того, що при укладенні оспорюваних договорів ПАТ КБ "ПриватБанк" ввів в оману позивача щодо обставин, які мають істотне значення.

У касаційній скарзі, поданій у червні 2016 року, ОСОБА_4 просить скасувати рішення Сихівського районного суду міста Львова від 23 березня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 16 травня 2016 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права та ухвалити нове рішення.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції в порушення вимог статті 310 ЦПК України, чинної на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, заяву ОСОБА_4 про залишення його позовних вимог без розгляду - залишив без задоволення.

Вважає, що прийняті судами першої і апеляційної інстанції рішення є завідому незаконними та необґрунтованими, оскільки наведенні в них аргументи суперечать матеріалам справи та вимогам чинного законодавства. При розгляді справи по суті, судами не було в повному обсязі з'ясовано і враховано всі фактичні обставини справи, які мали значення для правильного вирішення спору, не взято до уваги обґрунтування позивача, не надано належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам та в цілому приймалися з порушенням норм процесуального і матеріального права.

В поданому запереченні на касаційну скаргу, представник ПАТ КБ "ПриватБанк" - Гнатишак О.В. вказує, що касаційна скарга є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню, а тому просив касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити, а рішення Сихівського районного суду міста Львова від 23 березня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 16 травня 2016 року залишити без змін.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Судами встановлено, що 27 березня 2008 між ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4 укладено договір про надання споживчого кредиту № LVH9GA0000000150, відповідно до умов якого позивачу надано кредит в сумі 30 000 дол. США на споживчі цілі, а також 7 404 дол. США на сплату страхових платежів у випадку та в порядку, передбачених пунктами 2.1.3, 2.2.7 даного договору, зі сплатою за користування Кредитом відсотків у розмірі 1,00 % на місяць на суму залишку заборгованості за Кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 2,00 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за резервування ресурсів у розмірі 0,48 % річних від суми зарезервованих ресурсів, винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно пункту 8.2 даного кредиту. Періодом сплати вважати період з 20 по 25 число кожного місяця, щомісячний платіж є 344,09 дол. США. Кінцевий термін повернення кредиту є 27 березня 2028 року.

Сторони обумовили, що позичальник зобов'язаний повернути кредит у повному обсязі в терміни та розмірі, що встановлені графіком погашення кредиту згідно Додатку № 2 до договору. В додатку № 1 визначено детальний опис загальної вартості кредиту.

27 березня 2008 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 укладено іпотечний договір, який нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Журомською М. В. в реєстрі № 813.

ПАТ КБ "ПриватБанк" виконав умови договору про надання споживчого кредиту та надав позивачу кредит в сумі 37 404 дол. США, з яких 30 000 дол. США на споживчі цілі, а 7 404 дол. США на сплату страхових платежів.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Частини перша і третя статті 215 ЦК України встановлює, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 ЦК України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема зміст правочину не може суперечити ЦК України (435-15) , іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам моральним засадам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. (Аналогічні положення містяться в пункті пятому Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) ).

За змістом частини першої статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. (Аналогічні положення містяться в пункті двадцятому Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) ).

Частина перша статті 626 ЦК України визначає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Залишаючи без задоволення позовні вимоги ОСОБА_4, суди на підставі доказів, поданих сторонами, що належним чином оцінені (ст. 89 ЦПК України), дійшли правильного висновку про те, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами того, що при укладенні оспорюваних договорів відповідач ввів в оману ОСОБА_4 щодо обставин, які мають істотне значення.

Колегія суддів вважає безпідставними твердження ОСОБА_4 про те, що суди не надали належної оцінки доказам по справі, так як оцінюючи зібрані по справі докази, суди дотрималися встановленого статтею 212 ЦПК, чинною на час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанції, принципу оцінки доказів, відповідно до якого суд на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду обставин справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін, та дали їм належну оцінку.

Також є безпідставними доводи ОСОБА_4 про те, що суд апеляційної інстанції в порушення вимог статті 310 ЦПК України, чинної на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, залишив його заяву (про залишення позовних вимог без розгляду) без задоволення, оскільки залишення заяви ОСОБА_4 без задоволення не впливає на правильність та законність постановлення ухвали судом апеляційної інстанції за наслідками розгляду справи по суті. А тому вказані доводи не можуть бути підставою для скасування законного та обгрунтованого судового рішення, оскільки не може бути скасоване правильне по суті законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України)

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Сихівського районного суду міста Львова від 23 березня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 16 травня 2016 рокузалишити без змін.

Постанова оскарженню не підлягає.