розглянувши в судовому засіданні справу за позовом державного підприємства "Завод ім. В.О. Малишева" до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору про виплату авторської винагороди за використання раціоналізаторської пропозиції за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 18 червня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 27 жовтня 2009 року,

У травні 2008 року державне підприємство "Завод ім. В.О. Малишева" (далі – ДП "Завод ім. В.О. Малишева") звернулося до суду з вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що з 1 жовтня 2001 року ним використовується раціоналізаторська пропозиція № 10000 від 12 липня 2001 року "Модернізація та переоснащення контрольно-вимірювальної та регулювальної апаратури електростанцій електроспоживанням (АСУЕ)", одним зі співавторів якої є відповідач ОСОБА_3, у зв’язку із цим 18 травня 2005 року з ним був укладений договір № 716дп про виплату авторської винагороди за використання раціоналізаторської пропозиції.

Посилаючись на те, що вказаний договір укладений під впливом помилки щодо обставин, які мають істотне значення, а саме відповідності раціоналізаторської пропозиції умовам надання правової охорони й авторства відповідача, оскільки раціоналізаторська пропозиція ставить лише завдання та визначає ефект, що може бути отриманий від її використання, без указівки на конкретне рішення, позивач просив визнати спірний договір недійсним.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 18 червня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 27 жовтня 2009 року, позовні вимоги ДП "Завод ім. В.О. Малишева" задоволено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Оскаржувані у справі судові рішення ухвалено з порушенням цих норм.

Задовольняючи позовні вимоги ДП "Завод ім. В.О. Малишева", суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що під час визнання пропозиції раціоналізаторською було допущено порушення як нормативно-правових актів, які регулюють питання правової охорони раціоналізаторської пропозиції, так і локальних актів підприємства, які є обов’язковими в разі подання заяви на раціоналізаторську пропозицію. У зв’язку із цим суд дійшов висновку, що ОСОБА_3 не є автором раціоналізаторської пропозиції, оскільки вона ставить лише завдання та визначає ефект, що може бути отриманий від її використання, без указівки на конкретне рішення, а тому визнав договір про виплату авторської винагороди за використання раціоналізаторської пропозиції на підставі ст. 229 ЦК України недійсним як укладений унаслідок помилки з боку позивача щодо обставин, які мають істотне значення.

Такий висновок суду всупереч ст. ст. 213, 214 ЦПК України є таким, що свідчить про неповне з’ясування судами вимог про повне з’ясування обставин справи та необґрунтування рішення суду належними доказами, оскільки суди не визначилися з предметом і підставою позову ДП "Завод імені В.О. Малишева"; які правовідносини виникли між сторонами та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди не звернули уваги на те, що предметом позову є визнання договору про виплату авторської винагороди за використання раціоналізаторської пропозиції недійсним, оскільки він укладений внаслідок помилки.

Відповідно до ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Пунктом 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" (v0003700-78) , (зі змінами) яка була чинною на час ухвалення судами судового рішення, судам роз’яснено, що угода може бути визнана недійсною як укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, тільки за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки. Під помилкою в даному випадку слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною суб’єкта, предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого за обставинами справи можна вважати, що угода не була б укладена. Ці правила не поширюються на випадки, коли помилка стосується мотивів укладення угоди.

У порушення вищезазначених норм матеріального та процесуального права суди належним чином не перевірили доводів позивача та заперечень відповідача. Вирішуючи заявлені вимоги, суди обмежилися наданням оцінки відповідності раціоналізаторської пропозиції умовам новизни; крім того, визнали, що відповідач не є автором цієї раціоналізаторської пропозиції, хоча такі вимоги не заявлялися. При цьому суди не звернули уваги на те, що раціоналізаторська пропозиція використовується підприємством з жовтня 2001 року, свідоцтво про раціоналізаторську пропозицію, яке захищене законодавством України, не оспорено; не оспорюється й факт реєстрації раціоналізаторської пропозиції та факт її використання. Договір про виплату авторської винагороди за використання раціоналізаторської пропозиції є реалізацією майнових прав її співавтора та є невід’ємною частиною самої раціоналізаторської пропозиції відповідно до ст. 53 Тимчасового положення про правову охорону об’єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні, затвердженого Указом Президента України від 18 вересня 1992 року № 479/92 (479/92) .

За таких обставин судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими, тому вони як ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, відповідно до вимог ч. 2 ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.