Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом селянського фермерського господарства "ООКОР"(далі - СГ "ООКОР") до ОСОБА_6 про визнання недійсним пункту договору,

У жовтні 2007 року СФГ "ООКОР" звернулося до суду із позовом про визнання недійсним п 2.3 договору про надання тимчасової фінансової допомоги. В обґрунтування позову зазначало, що 20 лютого 2002 року між ОСОБА_6 та СФГ "ООКОР", правонаступником якого є ФГ "ООКОР" укладено договір про надання тимчасової фінансової допомоги, який за своїм змістом був договором позики, умовами якого передбачалося, що ОСОБА_6 передає СФГ "ООКОР" 26 650 грн., а останнє зобов’язується повернути їх протягом 48 місяців на розрахунковий рахунок або готівкою, але не пізніше 20 лютого 2006 року.

Пунктом 2.3 цього договору встановлено, що за несвоєчасне повернення тимчасової фінансової допомоги позичальник сплачує позикодавцеві штраф у розмірі 0,5 % від неповернутої суми за кожен день прострочення.

Вважає, що така умова договору не відповідає закону, оскільки ч.1 ст. 374 ЦК УРСР, чинної на час укладення цього договору, не допускала право позикодавця вимагати з позичальника суму, що перевищує розмір позики. У цьому пункті фактично закладено стягнення пені, а не штрафу, оскільки штраф стягується одноразово, СФГ "ООКОР" просило визнати цей пункт договору недійсним з підстав, передбачених ст. 48 ЦК УРСР.

Рішенням Солом’янського районного суду м. Києва від 14 лютого 2008 року в задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 19 травня 2008 року рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 14 лютого 2008 року залишено без змін.

У касаційній скарзі СФГ "ООКОР" порушується питання про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалення нового рішення по суті позовних вимог в зв’язку з порушенням судами норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним п. 2.3 договору, СФГ "ООКОР", зазначало, що спірний договір укладено до 1 січня 2004 року та він за своїм змістом, а також в силу положень ст. 374 ЦК УРСР є договором позики. Відносини, які склалися між ОСОБА_6 та СГ "ООКОР" повинні регулюватися спеціальними правовими нормами, які регулюють відповідальність сторін за прострочення виконання грошового зобов’язання, а саме ст. 214 ЦК УРСР. Оскільки у цьому договорі п 2.3 передбачена така відповідальність господарства за прострочення виконання грошового зобов’язання як стягнення штрафу в розмірі 0,5 % від суми боргу за кожен день прострочення виконання зобов’язання, а пеня не передбачалася діючим на той час законом, зокрема ст. 214 ЦК УРСР, застосування передбачених спірним пунктом договору правових наслідків порушення грошового зобов’язання у вигляді штрафу порушує їх права та цей пункт договору не відповідає нормам закону й відповідно підлягає визнанню недійсним.

Відповідно до ст. 48 ЦК УРСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

В кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов’язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Статтею 374 ЦК УРСР передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роді і якості.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання повинен сплатити за час прострочення три проценти річних з простроченої суми, якщо законом або договором не встановлений інший розмір процентів ( ст. 214 ЦК УРСР).

Відповідно до ст. 178 ЦК УРСР виконання зобов’язань може забезпечуватися згідно з законом або договором неустойкою (штрафом, пенею), заставою і поручительством.

Неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання, зокрема в разі прострочення виконання (ст. 179 ЦК УРСР (ч. 2 ст. 549 ЦК України).

Зазначаючи як підставу для відмови в задоволенні позову те, що сторони укладаючи договір тимчасової фінансової допомоги у п 2.3 цього договору визначили забезпечення виконання зобов’язань у вигляді штрафу, що згідно положень ст. ст. 178, 179 ЦК УРСР, суди у порушення ст. ст. 213, 214 ЦПК України невірно визначили характер спірних правовідносин та відповідний їм матеріальний закон, який мав буди до них застосований, а також не врахували того, що між сторонами виникли грошові зобов’язання, які регулюються спеціальними нормами права (ст. ст. 374, 214 ЦК УРСР), а застосування правових наслідків порушення зобов’язання у вигляді штрафу, передбачені ст. 178, 179 ЦК УРСР (ч. 2 ст. 549 ЦК України) на спірні відносини не поширюється та така відповідальність за порушення умов договору не передбачалася діючим на той час законом.

Проте суди усупереч вказаним вимогам закону не з’ясували яким нормам матеріального права суперечить п 2.3. договору тимчасової фінансової допомоги, та в залежності від цього не визначили чи відповідає спірний пункт договору нормам закону, чи не порушує права позивача та чи не підлягає він у зв’язку з цим визнанню недійсним.

Крім того, рішенням Києво-Святошинського районного суду від 29 жовтня 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 5 лютого 2008 року в справі за позовом ОСОБА_7 до СГ "ООКОР" про стягнення боргу за договором фінансової допомоги від 20 лютого 2006 року, позов ОСОБА_6 задоволено – стягнуто на його користь суму боргу та три відсотки річних від простроченої суми боргу, а також встановлено що не підлягає стягненню на користь ОСОБА_6 передбачений п 2.3 договору штраф у розмірі 0,5 % від неповернутої суми за кожен день прострочення, оскільки така відповідальність за порушення умов договору не передбачалася діючим на час укладення договору законом.

Апеляційний суд на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права уваги не звернув і помилково залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Оскільки допущені судами порушення норм матеріального та процесуального права призвели до неправильного вирішення справи, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів

Касаційну скаргу селянського фермерського господарства "ООКОР" задовольнити.

Рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 14 лютого 2008 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 19 травня 2008 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.