розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики та за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання недійсною кредитної угоди співпраці за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Вінницької області від 11 січня 2010 року,

У березні 2009 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 1 серпня 2004 року він уклав із відповідачкою договір позики в розмірі 17 180 доларів США зі сплатою 15 % річних на строк до 1 липня 2005 року. Виконання договору позики забезпечувалось заставою меблів, які знаходились на збереженні в ОСОБА_4 Узятих на себе зобов’язань відповідачка не виконала, 13 серпня 2007 року повернула лише 3 700 грн., що є еквівалентом 733 доларів США. Станом на 1 лютого 2009 року борг за договором позики становить 17 180 доларів США, що є еквівалентом 132 286 грн.; 15 % річних у розмірі 11 381,75 доларів США, що є еквівалентом 87 639 грн. 48 коп.; індекс інфляції в розмірі 16 821,47 доларів США, що є еквівалентом 129 525 грн. 31 коп.; 3 % річних у розмірі 1 846,85 доларів США, що є еквівалентом 14 220 грн. 75 коп. Уточнивши позовні вимоги, позивач просив стягнути з відповідачки борг у розмірі 47 230,07 доларів США, що є еквівалентом 363 671 грн. 54 коп.

ОСОБА_4 звернулась до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 1 серпня 2004 року між нею і ОСОБА_3 було укладено кредитну угоду співпраці, за умовами якої останній надає їй готівку в розмірі 17 180 доларів США на строк до 1 липня 2005 року, а вона зобов’язується повернути грошові кошти та сплатити проценти за користування кредитом. Фактично ОСОБА_3 передав їй грошові кошти в розмірі 10 тис. доларів США, а решту – повинен був вносити протягом дії договору. Станом на 1 липня 2005 року вона повернула грошові кошти за кредитною угодою в розмірі 3 700 грн. та 2 300 доларів США, а також передала як заставне майно – диван вартістю 2 тис. грн., унаслідок чого боргові зобов’язання склали 9 757 доларів США. Зазначивши, що, згідно з нормами цивільного права кредитодавцем може бути лише банк або інша фінансова установа, оскільки ОСОБА_3 не має такого статусу, ОСОБА_4 просила суд визнати кредитну угоду співпраці від 1 серпня 2004 року недійсною та зобов’язати її повернути ОСОБА_3 6 567 доларів США.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Вінниці від 9 листопада 2009 року справи за позовами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 об’єднано в одне провадження.

Справа судами розглядалась неодноразово.

рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці від 9 листопада 2009 року позов ОСОБА_3 та позов ОСОБА_4 задоволено частково: визнано недійсною кредитну угоду співпраці від 1 серпня 2004 року № 1 на суму 17 180 доларів США, укладену між сторонами; стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 борг у розмірі 80 076 грн., 800 грн. 76 коп. судового збору та 30 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи; стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 3 700 грн., сплачених за договором позики, 4 грн. 25 коп. судового збору та 18 грн. 50 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

рішенням апеляційного суду Вінницької області від 11 січня 2010 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_3 задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_4 на його користь основний борг у розмірі 16 447 доларів США, що є еквівалентом 131 460 грн. 89 коп., 3% річних у розмірі 1 768,05 доларів США, що є еквівалентом 14 132 грн. 02 коп., 2 550 грн. судового збору та 150 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи; у решті позову ОСОБА_3 та в задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовів, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_4 визнається факт отримання позики в розмірі 10 тис. доларів США. У матеріалах справи є розписка ОСОБА_3 від 13 серпня 2007 року про повернення ОСОБА_4 коштів у розмірі 3 700 грн., тому між сторонами виникли правовідносини, характері договору позики. Також ОСОБА_4 не надала суду належних доказів повернення ОСОБА_3 коштів у розмірі 2 300 доларів США та передавання йому дивана в рахунок отримання коштів за кредитною угодою співпраці від 1 серпня 2004 року № 1, яка є фіктивним правочином, тому він визнаний недійсним.

Такі висновки суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_4 суми позики є правильними та відповідають матеріалам справи й вимогам закону.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення місцевого суду та частково задовольняючи позов ОСОБА_3, на підставі тих же доказів дійшов висновку, що 1 серпня 2004 року між сторонами був укладений договір позики на суму 17 180 доларів США. Крім того, позикодавець ОСОБА_3 не є фінансовою установою чи фізичною особою – суб’єктом підприємницької діяльності, а тому відповідно до ст. ст. 5, 7 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" не мав права надавати позику з одержанням від позичальника ОСОБА_4 процентів від суми позики. Разом з тим, відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_4, суд виходив із того, що нею не доведено отримання позики в меншому розмірі, ніж зазначено в договорі.

Проте таких висновків апеляційний суд дійшов із порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним положенням закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом першої інстанції правильно встановлено, що 1 серпня 2004 року сторони уклали в письмовій формі договір, який назвали кредитною угодою співпраці № 1, за умовами якої ОСОБА_3 зобов’язався надати ОСОБА_4 грошові кошти в розмірі 17 180 доларів США зі сплатою 15 % річних на строк до 1 липня 2005 року, а вона зобов’язалась своєчасно повернути кредит і сплатити проценти за користування ним (а.с. 11 т. 1). Такі умови укладеної між сторонами угоди відповідають умовам договору позики. Відповідно до розписки від 13 серпня 2007 року ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_4 3 700 грн. у рахунок погашення боргу за договором позики (а.с. 29 т. 2).

Відповідно до ч. 1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Частина 2 ст. 1047 ЦК України допускає пред’явлення на підтвердження укладення договору позики та його умов розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної суми грошей або кількості речей.

Згідно зі ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Отже, місцевий суд дійшов правильного висновку, що між сторонами був укладений договір позики, оскільки це випливає зі спірних правовідносин.

Проте вищезазначених вимог закону апеляційний суд не врахував і дійшов помилкового висновку про те, що позикодавець – фізична особа, який не є фінансовою установою чи фізичною особою – суб’єктом підприємницької діяльності, відповідно до ст. ст. 5, 7 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" не мав права надавати позику з одержанням від позичальника процентів від суми позики; не звернув уваги на те, що ОСОБА_4 визнає лише отримання нею від ОСОБА_3 10 тис. доларів США, а останній не надав доказів на підтвердження факту передачі ним грошових коштів у розмірі 17 180 доларів США. Крім того, згідно з кредитною угодою співпраці ОСОБА_3 лише зобов’язується передати ОСОБА_4 грошові кошти в розмірі 17 180 доларів США та в договорі відсутнє зазначення про отримання нею цієї суми коштів, відсутня й відповідна розписка.

Відповідно до ст. 339 ЦПК України, установивши, що апеляційним судом було скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.

Проте не можна погодитись з рішенням суду першої інстанції про визнання недійсною кредитної угоди співпраці № 1 від 1 серпня 2004 року з підстав, передбачених ст. 234 ЦК України (фіктивний правочин), оскільки суд правильно встановив, що між сторонами виникли правовідносини, що випливають з договору позики, та застосував правові наслідки невиконання позичальником своїх зобов’язань. Отже, висновок місцевого суду про визнання правочину недійсним суперечить іншим фактичним обставинам, установленим судом, тобто суд дійшов протилежного й суперечливого висновку.