Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом відкритого акціонерного товариства "Автобусний парк" до ОСОБА_6 про виселення за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 13 жовтня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 27 листопада 2009 року,

У квітні 2005 року відкрите акціонерне товариство "Автобусний парк" (далі – ВАТ "Автобусний парк") звернулось до суду з указаним позовом, зазначаючи, що ОСОБА_6 самовільно вселився до кімнати НОМЕР_1 у належному товаристві гуртожитку АДРЕСА_1 та мешкає в ній. Відповідач у трудових відносинах із ВАТ "Автобусний парк" не перебував, рішення про його вселення до гуртожитку не приймалось і відповідний ордер не видавався. Добровільно звільнити самовільно зайняте жиле приміщення відповідач відмовляється.

Посилаючись на викладене, ВАТ "Автобусний парк" просило виселити ОСОБА_6 з гуртожитку без надання іншого жилого приміщення.

Рішенням Замостянського районного суду м. Вінниці від 13 жовтня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 27 листопада 2009 року, позов задоволено. Виселено ОСОБА_6 з кімнати НОМЕР_1 у гуртожитку АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 посилається на невідповідність висновків судів обставинам справи, неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права й просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Задовольняючи позов ВАТ "Автобусний парк", суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що відповідач вселився до гуртожитку з порушенням установленого законом порядку, оскільки в трудових відносинах із позивачем він не перебував, спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету ВАТ "Автобусний парк" про надання жилої площі не приймалось і спеціальний ордер на вселення до гуртожитку ОСОБА_6 не видавався.

Проте з такими висновками судів повністю погодитись не можна.

Судом установлено, що ОСОБА_6 вселився до гуртожитку АДРЕСА_1 та зареєструвався в ньому в 1980 році.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_6 посилався на те, що він вселився до гуртожитку на законних підставах, мешкає в ньому з 1980 року, іншого житла не має, регулярно сплачує за користування гуртожитком, а позивач приймає таку плату.

В обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_6, зокрема, зазначав, що суд належним чином не з’ясував обставин його вселення до гуртожитку, а також помилково не застосував строк позовної давності.

З 1 січня 2009 року набрав чинності Закон України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" (500-17) .

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 19 цього Закону забороняється виселення, переселення та відселення мешканців гуртожитків, на яких поширюється дія цього Закону (500-17) , без попереднього надання їм (їхнім сім’ям) іншого житла, придатного для постійного проживання людей, крім випадків, передбачених ч. 2 цієї статті.

Частиною 1 ст. 1 цього Закону визначено, що сфера дії цього Закону (500-17) поширюється на громадян, які на законних підставах тривалий час (не менше 5 років) зареєстровані та фактично проживають у гуртожитках, призначених для проживання одиноких громадян або для проживання сімей, та не мають іншого власного житла.

У п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" (v0002700-85) р оз’яснено судам, що на вимоги про визнання недійсним ордера на жиле приміщення за передбаченими ст. 59 ЖК України підставами поширюється трирічний строк позовної давності. Визнавши причини пропущення цього строку поважними, суд задовольняє обгрунтовані вимоги. З цих самих правил слід виходити при розгляді вимог про виселення осіб, договір найму жилого приміщення з якими укладений з порушенням установленого порядку без видачі ордера.

Однак суд у порушення вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України зазначених обставин справи та положень закону не врахував; не дав відповідної правової оцінки наявним у матеріалах справи доказам; не звернув уваги на те, коли відповідач вселився до гуртожитку та який нормативний акт регулював порядок вселення на той час; не з’ясував у достатньому обсязі обставин вселення ОСОБА_6 до гуртожитку та реєстрації в ньому; не перевірив належним чином питання, чи існують між сторонами договірні правовідносини щодо найму жилого приміщення, а також не врахував указаних роз’яснень Пленуму, унаслідок чого дійшов передчасного висновку про обґрунтованість позовних вимог.

Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, на зазначені порушення уваги не звернув.

За таких обставин визнати ухвалені судові рішення законними та обґрунтованими не можна, тому вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верхового Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 13 жовтня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 27 листопада 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.