розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання договору купівлі-продажу будинку дійсним,

У квітні 2003 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 29 червня 1999 року вона купила у відповідачів за 1250 грн. будинок № АДРЕСА_1, укладення такого договору підтверджується відповідною розпискою, проте від нотаріального посвідчення договору відповідачі ухиляються.

Позивачка просила визнати дійсним договір купівлі-продажу будинку № АДРЕСА_1.

Справа судами розглядалась неодноразово.

Останнім рішенням Новоукраїнського районного суду від 24 вересня 2009 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Кіровоградської області від 18 листопада 2009 року зазначене рішення районного суду скасовано, постановлено нове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_3

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати рішення апеляційного суду та ухвалити нове рішення, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до статті 225 ЦК УРСР 1963 року, діючого на час виникнення спірних правовідносин, право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові.

Згідно статті 227 ЦК УРСР 1963 року договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин.

Судом встановлено, що будинок № АДРЕСА_1 належав на праві власності ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу від 26 квітня 1980 року. ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_7 помер. Після його смерті відповідачі не звертались до нотаріуса із заявами про прийняття спадщини.

29 червня 1999 року відповідачі передали спірний будинок ОСОБА_3, отримавши від неї 1250 грн., оформивши укладений договір письмовою розпискою.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції виходив із того, що станом на 29 червня 1999 року відповідачі не були власниками будинку, а тому не мали права на укладання договору купівлі-продажу, про що було відомо позивачці.

При встановленні зазначених фактів судом першої інстанції не будо порушено норми процесуального права.

Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд виходив із того, що сторони виконали умови договору купівлі-продажу, проте відповідачі ухиляються від його нотаріального посвідчення, а тому є підстави вважати укладений договір дійсним на підставі частини другої статті 47 ЦК УРСР.

Проте з такими висновками суду апеляційної інстанції погодитись не можна, оскільки суд не спростував висновків суду першої інстанції про відсутність у відповідачів права на розпорядження будинком станом на 29 червня 1999 року та не встановив можливість нотаріального посвідчення такого договору за відсутності у продавця правовстановлюючих документів.

За таких обставин колегія суддів визнає, що апеляційним судом помилково скасовано рішення, ухвалено згідно із законом, а тому рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції на підставі статті 339 ЦПК України.

Керуючись статтею 336 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 18 листопада 2009 року скасувати і залишити в силі рішення Новоукраїнського районного суду від 24 вересня 2009 року.