Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 16 лютого 2009 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 7 квітня 2009 року,

У грудні 2008 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_7 про визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням.

Зазначала, що на підставі договору дарування від 8 травня 2001 року є власницею АДРЕСА_1. У спірному будинку мешкали та були зареєстровані її брат, ОСОБА_8, і його син – ОСОБА_7, який ІНФОРМАЦІЯ_1 року вбив свого батька, за що вироком Вінницького районного суду Вінницької області від 23 липня 2007 року його засуджено за ч. 1 ст. 119 та ч. 1 ст. 185 КК України та визначено покарання у вигляді позбавлення волі, але від відбування покарання звільнено на підставі акта про амністію.

Посилаючись на те, що ОСОБА_7 з липня 2007 року тобто понад строки, установлені ст. 71 ЖК України, у спірній квартирі не проживає без поважних причин, не несе витрат на оплату послуг електро-, водо- та газопостачання, не бере участі в догляді за будинком, ОСОБА_6 просила визнати його таким, що втратив право користування жилим приміщенням, і знати його з реєстраційного обліку.

Рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці від 16 лютого 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 7 квітня 2009 року, позов ОСОБА_6 задоволено. Визнано ОСОБА_7 таким, що втратив право користування жилим приміщенням у АДРЕСА_1, і зняти його з реєстраційного обліку.

У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати ухвалені у справі рішення, посилаючись на порушення судами норм матеріального й процесуального права, та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_6

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності – на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд зобов’язаний прийняти рішення, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов’язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.

Проте зазначені вимоги закону залишилися поза увагою суду.

Суд узагалі належним чином не з’ясував характер та суть заявлених позивачем вимог, норм права, якими вони регулюються.

Звертаючись до суду з позовом про визнання відповідача таким, що втратив право користування спірним жилим приміщенням, позивачка обґрунтовувала свої позовні вимоги тим, що ОСОБА_7 у спірному будинку не проживає понад строки, визначені ст. 71 ЖК України, з підстав якої та просила позов задовольнити.

Відповідно до ст. ст. 10, 31, 215 ЦПК України визначення підстав і предмета позову належить виключно позивачу і за власною ініціативою суд їх змінити не може.

Проте всупереч ст. 214 ЦПК України суд належним чином не з’ясував та не вирішив: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги й заперечення, та якими доказами вони підтверджуються або спростовуються.

Стаття 71 ЖК України, якою керувався суд, ухвалюючи рішення, регулює правовідносини користування жилим приміщенням в будинках державного та громадського житлового фонду.

Разом з тим судом установлено, що спірний будинок має інший правовий статус – приватного житлового фонду, користування жилими приміщеннями в якому регулюється главою 6 ЖК України (5464-10) та відповідними нормами ЦК України (435-15) .

Дійшовши правильного висновку про те, що ст. 71 ЖК України не може бути застосована до спірних правовідносин, суд одночасно задовольнив позов і визнав відповідача таким, що втратив право користування спірним приміщенням, і при цьому не зазначив норму матеріального права, на підставі якої він дійшов такого висновку.

Проте відповідно до ст. 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як з підстав і в порядку, передбаченому законом.

Процитувавши ряд норм ЦК України (435-15) , що регулюють захист права власності, суд у порушення вимог ст. ст. 212- 214 ЦПК України не зазначив, яким чином вони стосуються спірних правовідносин.

Таким чином, суд належним чином не з’ясував предмет та підстави заявленого позову, не встановив характер спірних правовідносин та норми права, якими вони регулюються.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції на зазначені порушення вимог закону уваги не звернув.

З огляду на викладене ухвалені судами рішення не можна визнати законними та обґрунтованими й вони підлягають скасуванню, а справа – передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 16 лютого 2009 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 7 квітня 2009 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.