Колегія суддів Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, третя особа – нотаріус Дніпродзержинського міського нотаріального округу Татарець Т.К., про визнання договору купівлі-продажу недійсним, відшкодування майнової та моральної шкоди,

У червні 2005 року ОСОБА_6, звернувшись у порядку ст.ст. 16, 22, 23, 203, 230, 1166, 1167 ЦК України до суду з позовними вимогами до ОСОБА_7, третя особа – нотаріус Дніпродзержинського міського нотаріального округу Татарець Т.К., про визнання договору купівлі-продажу недійсним, відшкодування майнової та моральної шкоди, зазначала, що ОСОБА_7 обманним шляхом переоформила на себе згідно з договором купівлі-продажу АДРЕСА_1 в м. Дніпродзержинську, який належав її покійній матері – ОСОБА_9 Просила визнати вказаний договір недійсним, стягнути 800 гривень матеріальної шкоди і 3 тис. гривень моральної шкоди.

Рішенням Заводського районного суду м. Дніпродзержинська від 29 листопада 2006 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2007 року зазначене судове рішення скасовано та позов задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу АДРЕСА_1 в м. Дніпродзержинську від 9 лютого 2005 року, укладений між ОСОБА_9 і ОСОБА_7, із застосуванням двосторонньої реституції та анульовано його державну реєстрацію. Визнано за ОСОБА_6 право власності на АДРЕСА_1 в м. Дніпродзержинську в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_9, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 року. Зобов’язано ОСОБА_7 повернути ОСОБА_6 указаний будинок. Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_7 20 200 гривень. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову, місцевий суд виходив із того, що ОСОБА_9 добровільно підписала договір купівлі-продажу будинку, а до правоохоронних органів із заявами про шахрайство ОСОБА_7 зверталася через те, що мала складний характер і була непередбачуваною людиною. Крім того, суд установив, що в присутності свідків, які транспортували ОСОБА_9, яка самостійно не могла ходити, до нотаріуса, ОСОБА_7 передала ОСОБА_9 4 тис. доларів США в якості розрахунку за куплений будинок. При цьому остання говорила, що свідомо занизила вартість будинку, оскільки ОСОБА_7 буде її доглядати.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції й ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, суд апеляційної інстанції, виходив із того, що місцевий суд, правильно встановивши обставини справи й давши їм належну оцінку, допустив суттєву помилку у визначенні правовідносин та застосуванні правових норм до цих правовідносин, оскільки ОСОБА_9 зазначену в договорі купівлі-продажу інвентарну вартість (ціну) будинку фактично не отримувала, наміру передати за життя свій будинок у власність покупця не мала й розраховувала на довічний догляд, тобто помилялася в наслідках укладеної угоди, а ОСОБА_7, обіцяючи продавцеві догляд, ввела його в оману. У зв’язку з викладеним правочин, який вчинено під впливом помилки з боку продавця та обману з боку покупця, слід визнати недійсним на підставі ст.ст. 203, 215, 229, 230 ЦК України, повернути сторони до попереднього стану й визнати за ОСОБА_6 як спадкоємицею після смерті ОСОБА_9 право власності в порядку спадкування за законом на спірний будинок із надвірними будівлями.

Проте з такими висновками судів погодитися не можна, оскільки вони суперечать нормам процесуального права.

Відповідно до п. 2 розд. XIII "Перехідні положення" Закону України від 7 липня 2010 року № 2453 – VI "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до Верховного Суду України до 15 жовтня 2010 року і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються Верховним Судом України в порядку, який діяв до набрання чинності цим Законом (2453-17) .

У зв’язку із цим справа підлягає розгляду за правилами Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Відповідно до вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судом установлено, що 9 лютого 2005 року між ОСОБА_9 і ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу АДРЕСА_1 в м. Дніпродзержинську.

Згідно з положеннями ст. 25 ЦК України цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження і припиняється у момент її смерті.

ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_9 померла.

Згідно із чч. 1, 2 ст. 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має особисто подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.

За правилами ч. 1 ст. 1270 ЦК України для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (ч. 3 ст. 46 і ч. 2 ст. 1220 ЦК України).

Звертаючись 16 червня 2005 року до суду з позовом про визнання правочину недійсним, ОСОБА_6 указувала, що є єдиним спадкоємцем після смерті своєї матері – ОСОБА_9

Однак із доводів касаційної скарги ОСОБА_7 убачається, що спадкоємцем після смерті ОСОБА_9 є не тільки її дочка, ОСОБА_6, але й відповідно до ч. 1 ст. 1266 ЦК України за правом представлення ОСОБА_10 – син брата померлої, ОСОБА_11, який помер раніше ОСОБА_9

У свою чергу суд не з’ясував, чому до закінчення передбаченого ч. 1 ст. 1270 ЦК України шестимісячного строку для прийняття спадщини ОСОБА_6 звернулася до суду як єдиний спадкоємець після смерті ОСОБА_9; не встановив, хто звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, хто прийняв спадщину після смерті спадкодавця та в порушення вимог ст. 37 ЦПК України не притягнув цих осіб до участі у справі в якості правонаступників.

Отже, судами першої та апеляційної інстанцій не з’ясовано питання правонаступництва, а також не залучено до участі у справі всіх осіб, права та обов’язки яких можуть бути порушені внаслідок ухвалення рішення.

Крім того, згідно з ЦК України (435-15) особа, яка вважає, що її права речові права порушені, має право звернутися до суду з вимогами про визнання правочину недійсним, вказавши конкретну підставу для визнання його недійсним (ст.ст. 215 – 235 ЦК України (435-15) ).

Відповідно до правил ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину (двостороння реституція), а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Двостороння реституція є загальним наслідком недійсності правочину, який настає незалежно від наявності вини сторін правочину у тому, що правочин є недійсним.

Згідно з вимогами ст. 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту. Обравши способом захисту визнання правочину недійсним, позивач у силу ст. 10 ЦПК України зобов’язаний довести правову та фактичну підставу недійсності правочину.

Відповідно до чч. 3, 5 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 229 ЦК України передбачено, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

Згідно із ч. 1 ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення (п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) ).

Дочка померлої ОСОБА_9 – ОСОБА_6, звертаючись до суду, просила визнати правочин недійсним на підставі ст. 230 ЦПК України.

Визнаючи угоду недійсною, суд апеляційної інстанції виходив із того, що ОСОБА_9 помилялася в наслідках укладеної угоди (ст. 229 ЦК України), проте застосував ст. 230 ЦК України, яка передбачає визнання угоди недійсною у зв’язку з її вчиненням під впливом обману, оскільки ОСОБА_7, обіцяючи доглядати ОСОБА_9, ввела її в оману, тому що підписаний ОСОБА_9 9 лютого 2005 року договір такої умови не передбачав. Тобто під час ухвалення рішення апеляційний суд послався на дві взаємовиключні підстави визнання правочину недійсним: укладення договору купівлі-продажу спірного будинку під впливом помилки з боку продавця та укладання договору під впливом обману з боку покупця.

Крім того, визнаючи за ОСОБА_6 право власності в порядку спадкування на спірний будинок із надвірними будівлями, апеляційний суд не звернув уваги на те, що такі вимоги нею не заявлялися.

За таких обставин ухвалені судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Заводського районного суду м. Дніпродзержинська від 29 листопада 2006 року та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2007 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.