розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа – Ірпінська міська державна нотаріальна контора, про визнання договору дарування недійсним за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Київської області від 13 травня 2010 року,

У лютому 2008 року позивач, звернувшись до суду з указаним позовом, зазначав, що з 1966 року перебував із ОСОБА_4 у фактичних шлюбних відносинах. Їхня сім‘я проживала в сараї, перебудованому ОСОБА_4 у період попереднього шлюбу в жиле приміщення.

У 1971 році вони зареєстрували шлюб і розпочали будувати будинок АДРЕСА_1, а завершили будівництво в 1976 році. У 2004 році будинок здано в експлуатацію та зареєстровано на ім‘я ОСОБА_4

Однак у січні 2008 року йому стало відомо, що в 2004 році ОСОБА_4 подарувала своєму синові від першого шлюбу, ОСОБА_5, та онуці, ОСОБА_6, зазначений будинок у рівних частках.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_3 просив визнати договір дарування недійсним.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 11 березня 2009 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 13 травня 2010 року зазначене судове рішення скасовано та позов задоволено. Визнано недійсним договір дарування жилого будинку АДРЕСА_1 від 3 вересня 2004 року, укладений між ОСОБА_4, з однієї сторони, та ОСОБА_5, ОСОБА_6, з другої сторони.

У поданій касаційній скарзі ОСОБА_6 просить рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Міський суд, відмовляючи в позові, виходив із того, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до реєстрації шлюбу проживали однією сім‘єю, ОСОБА_3 брав участь у добудові спірного будинку як до реєстрації шлюбу, так і після цього, однак не навів доказів того, що спірний будинок є спільною сумісною власністю подружжя, відповідних позовних вимог не заявляв, не надав доказів про те, що належний ОСОБА_4 до шлюбу будинок істотно збільшився у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат одного з подружжя.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення та задовольняючи позов, посилався на те, що набуття майна під час шлюбу створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності, а тому позивач не зобов’язаний доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте в шлюбі.

Проте з таким висновком апеляційного суду погодитися не можна.

Установлено, що рішенням народного суду м. Ірпеня від 13 серпня 1968 року у справі за позовом Ірпінського відділу комунального господарства до ОСОБА_6 про розірвання договору забудови й за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_6 про включення до договору забудови та визнання права власності розірвано договір забудови, який укладено 6 червня 1956 року між Ірпінським відділом комунального господарства та ОСОБА_6.; включено до договору забудови ОСОБА_4; визнано за ОСОБА_4 право власності на всі побудовані об’єкти та стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_6 549 крб. компенсації за належну йому частку в розпочатому будівництві (а.с. 18).

Рішенням виконавчого комітету Ірпінської міської ради від 15 червня 2004 року № 150/1 Ірпінському БТІ дозволено оформити на ім‘я ОСОБА_4 право власності на спірний будинок, зведений у 1976 році (а.с. 156). На підставі вказаного рішення ОСОБА_4 отримала свідоцтво про право власності на будинок і реєструвала його в КП "Ірпінське бюро технічної інвентаризації" (а.с. 87-89).

3 вересня 2004 року ОСОБА_4 подарувала будинок у рівних частках ОСОБА_5 і ОСОБА_6.

Заявляючи позов про недійсність договору дарування, ОСОБА_3 посилався на положення ст. ст. 215, 216 ЦК України, оскільки договір порушує публічний порядок; він укладений з порушенням норм ст. 41 Конституції України, ст. 369 ЦК України, ст. ст. 60, 61 СК України; у ОСОБА_4 були відсутні повноваження на відчуження; договір вчинено під впливом обману; предметом договору є спільна сумісна власність подружжя.

Відповідно до змісту ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першо-третьою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Якщо недійсність правочину прямо не встановлено законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 216 ЦК України передбачені правові наслідки недійсності правочину.

Згідно зі ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Статтями 60, 61, 62 СК України та ст. 25 КпШС України врегульовано питання права спільної сумісної власності подружжя. Зокрема, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнано за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Апеляційний суд, ухвалюючи рішення, не звернув уваги на те, що ОСОБА_3 позовних вимог про визнання спірного будинку об’єктом права спільної сумісної власності подружжя не заявляв і не надав доказів про те, що під час шлюбу будинок істотно збільшився у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя.

З наведених підстав не можна погодитися з висновком апеляційного суду про те, що набуття майна за час шлюбу створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності, а тому позивач не зобов’язаний доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте в шлюбі.

За обставин, коли судом першої інстанції встановлені всі обставини справи, яким дана належна оцінка, а апеляційним судом помилково скасовано законне та обґрунтоване рішення, рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.