розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи: приватний нотаріус Черкаського районного нотаріального округу Дудка Ганна Іванівна, Головне управління юстиції в місті Києві, про визнання недійсним заповіту, визнання права власності на квартиру, відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду м. Києва від 22 грудня 2009 року,

У березні 2008 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що його мати – ОСОБА_6, 1929 року народження, під час укладення договору купівлі-продажу АДРЕСА_2 у квітні 2007 року склала заповіт на цю квартиру на його ім’я. ІНФОРМАЦІЯ_1 мати померла. У жовтні 2007 року він звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, однак нотаріус повідомив, що 27 серпня 2007 року ОСОБА_6 склала заповіт на спірну квартиру на ім’я ОСОБА_4 Посилаючись на те, що його мати під час складання цього заповіту тяжко хворіла та не могла усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними, позивач просив на підставі ст. 1247 та ч. 1 ст. 225 ЦК України визнати недійсним заповіт від 27 серпня 2007 року, визнати за ним право власності на АДРЕСА_2 в порядку спадкування за заповітом від 19 квітня 2007 року та стягнути з відповідача моральну шкоду.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 20 жовтня 2009 року позов задоволено частково: визнано недійсним заповіт ОСОБА_6 від 27 серпня 2007 року на ім’я ОСОБА_4; скасовано заповіт ОСОБА_6 від 27 серпня 2007 року на ім’я ОСОБА_4; визнано право власності за ОСОБА_3 на АДРЕСА_2, стягнуто із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 1 700 грн. судового збору, 30 грн. витрат на оплату інформаційно-технічного забезпечення розгляду справи та 4 627 грн. 86 коп. за проведення психіатричної експертизи; у решті позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 22 грудня 2009 року рішення районного суду скасовано, у задоволенні позову відмовлено.

У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права й порушення норм процесуального права.

Відповідно до п. 2 розд. ХІІІ "Перехідні положення" Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до Верховного Суду України до 15 жовтня 2010 року і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються Верховним Судом України в порядку, який діяв до набрання чинності цим Законом (2453-17) .

У зв’язку із цим справа підлягає розгляду за правилами Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) від 18 березня 2004 року в редакції, чинній до введення в дію Закону від 7 липня 2010 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що ОСОБА_6, 1929 року народження, проживала в АДРЕСА_3, а її син, ОСОБА_3, у м. Києві на АДРЕСА_1 (а.с. 10).

Через погіршення стану здоров’я ОСОБА_6 переїхала до м. Києва та поселилася у АДРЕСА_2, яку придбала за договором купівлі-продажу від 19 квітня 2007 року у ОСОБА_7 (а.с. 93-94).

Цього ж дня ОСОБА_6 склала заповіт на зазначену квартиру на ім’я сина – ОСОБА_3

Згодом стан здоров’я ОСОБА_6 значно погіршився та в неї в липні 2007 року було діагностовано онкологічне захворювання (а.с. 235).

22 серпня 2007 року через поганий стан здоров’я та складні погодні умови (спека) на пропозицію відповідача ОСОБА_4, двоюрідного брата чоловіка, ОСОБА_6 тимчасово переїхала до його АДРЕСА_4

27 серпня 2007 року ОСОБА_6 склала заповіт на ім’я ОСОБА_4 Цей заповіт у зв’язку з хворобою ОСОБА_6 приватним нотаріусом Дудкою Г.І. посвідчено за місцем тимчасового проживання спадкодавця за адресою: АДРЕСА_4 (а.с. 84, 89).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла (а.с. 7).

Задовольняючи позов ОСОБА_3 на підставі ст. 225 та ч. 1 ст. 1257 ЦК України, суд першої інстанції виходив із того, що під час посвідчення заповіту ОСОБА_6 нотаріусом допущено порушення порядку його складання та посвідчення, що є підставою для визнання його недійсним, а, крім того, ОСОБА_6, підписуючи заповіт, за станом здоров’я не могла усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із відсутності підстав для визнання заповіту недійсним.

Однак з висновками апеляційного суду не можна погодитись із таких підстав.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 304 ЦПК України справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими цією главою.

За наслідками розгляду апеляційної скарги після перевірки законності і обґрунтованості рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд, зокрема, ухвалює рішення за наявності зазначених у ст. 309 ЦПК України підстав (ст. 303, ч. 1 ст. 307 ЦПК України).

Виходячи з положень ст. ст. 304, 313 ЦПК України та роз’яснень, викладених у п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку" (v0012700-08) , рішення апеляційного суду за своїм змістом повинно відповідати вимогам ст. ст. 213, 316 ЦПК України, в якому, зокрема, зазначаються мотиви зміни рішення, скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення; встановлені судом першої інстанції та неоспорені обставини, а також обставини, встановлені апеляційним судом, і визначені відповідно до них правовідносини; чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду; назви, статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення апеляційного суду не відповідає, зокрема не містить належного обґрунтування прийнятого рішення.

Так, як убачається з матеріалів справи, позов про визнання заповіту від 27 серпня 2007 року недійсним заявлено ОСОБА_3 з двох підстав: порушення порядку складання й посвідчення заповіту (ст. 1247 ЦК України) та вчинення спадкодавцем правочину в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій і не могла керувати ними (ч. 1 ст. 225 ЦК України).

Дійшовши висновку про відсутність порушень вимог чинного законодавства під час складання та посвідчення заповіту, апеляційний суд не навів мотивів, з яких він виходив при ухваленні рішення, і не зазначив, які порушення закону були допущені судом першої інстанції при задоволенні позову ОСОБА_3 із цієї підстави, та правову норму, на підставі якої дійшов такого висновку.

Не можна погодитись і з рішення апеляційного суду в частині відмови в позові про визнання заповіту недійсним із підстав психічного стану спадкодавця під час складання заповіту (ч. 1 ст. 225 ЦК України).

Так, заявляючи в суді вимоги, ОСОБА_3 посилався на те, що складений ОСОБА_6 27 серпня 2007 року заповіт не відповідає її дійсному волевиявленню, оскільки свою дійсну волю вона висловила в заповіті від 19 квітня 2007 року, для зміни якої й позбавлення його, сина, спадщини в неї були відсутні підстави та усвідомлене бажання.

Складання ОСОБА_6 нового заповіту на користь далекого родича ОСОБА_4 через 5 днів після приїзду до нього в м. Черкаси для тимчасового проживання та за 18 днів до смерті, за доводами ОСОБА_3, пояснюється лише таким її тяжким, хворобливим станом, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій і не могла керувати ними.

На підтвердження своїх доводів ОСОБА_3 посилався на медичні дані про стан здоров’я матері напередодні вчинення нею заповіту та після цього, докази про їх із матір’ю взаємовідносини, характер яких не міг спонукати матір до зміни своєї попередньої волі, зокрема: показання свідків і висновок посмертної комплексної судово-медичної та психіатричної експертизи № 176/К, яку розпочато 4 грудня 2008 року й закінчено 3 грудня 2009 року. Відповідно до описової й мотивувальної частин цього висновку ОСОБА_6 із середини серпня 2007 року перебувала у важкому стані, який постійно погіршувався та привів до її смерті.

У висновку також зазначено, що в таких хворих, як ОСОБА_6, відмічається залежність від випадкових обставин, підвищена навіюваність і підкоряємість цим обставинам; такі хворі є, як правило, безпомічними, потребують стороннього догляду, вони недооцінюють характер вчинених ними цивільних актів, також у їхніх діях відмічається непослідовність прийнятих ними рішень попереднім їхніх рішенням.

Згідно із зазначеним експертним висновком під час підписання заповіту ОСОБА_6 страждала на органічне ураження головного мозку, змішаного генезу (судинно-сомато-інтоксикаційного в результаті тяжкого онкологічного захворювання) з глибокою астенією і періодичними порушеннями свідомості на рівні легкого оглушення. Мало ймовірно те, що за наявності в неї психічних розладів у вигляді глибокої астенії з періодичними порушеннями свідомості ОСОБА_6 під час підписання заповіту 27 серпня 2007 року могла усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.

Не приймаючи як доказ зазначений висновок у зв’язку з відсутністю категоричного висновку про психічний стан ОСОБА_6 у момент вчинення заповіту, апеляційний суд разом з тим не дав оцінки тому факту, що експертами не заперечувався факт наявності в спадкодавця психічного розладу в момент вчинення заповіту й піддавалася сумніву можливість усвідомлювати свої дії та що ОСОБА_4 звертався до суду з клопотанням про призначення повторної посмертної комплексної судово-медичної експертизи з метою усунення сумнівів у психічному стані здоров’я ОСОБА_6 на момент складення заповіту та можливості усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними в момент підписання заповіту 27 серпня 2007 року, яке судом першої інстанції було безпідставно відхилене.

При цьому апеляційний суд не врахував положення п. 2 ч. 1 ст. 145, ст. ст. 149, 150 ЦПК України, відповідно до яких призначення експертизи є обов’язковим за клопотанням хоча б однієї зі сторін для встановлення психологічного стану особи. Якщо ж висновок експертизи є неповним або неясним, викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена додаткова або повторна експертиза.

Оскільки експертиза не містить чіткого й конкретного висновку щодо психічного стану спадкодавця на час складання заповіту, не можна погодитися з рішенням апеляційного суду про належне дослідження судом цього факту.