розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ОСОБА_6, ОСОБА_7, треті особи: орган опіки та піклування Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації, Сімнадцята Київська державна нотаріальна контора, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартири та за зустрічним позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа – ОСОБА_6, про припинення права користування жилим приміщенням і виселення за касаційною скаргою ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 11 лютого 2009 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 23 червня 2009 року,

У травні 2008 року ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернулися до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що вони зареєстровані та проживають у квартирі АДРЕСА_1. 16 лютого 1994 року ОСОБА_3 позичив у ОСОБА_8 9 тис. доларів США строком до 16 серпня 1994 року зі сплатою процентів у розмірі 10%. При цьому ОСОБА_3 передав ОСОБА_8 правовстановлюючі документи на спірну квартиру та довіреність на розпорядження цією квартирою. У червні 1994 року ОСОБА_3 повернув ОСОБА_8 частину позики в сумі 2 800 доларів США.

У зазначений ОСОБА_8 строк ОСОБА_3 не зміг повернути решту боргу, тому ОСОБА_8 почав вимагати оформлення в органах опіки та піклування дозволу на продаж квартири, ураховуючи те, що співвласник квартири ОСОБА_4 була неповнолітньою. У січні 1995 року ними було оформлено дозвіл органу опіки та піклування на продаж спірної квартири. 16 січня 1995 року на Українській біржі нерухомості ОСОБА_8 продав своєму синові, ОСОБА_6, квартиру АДРЕСА_1, який у свою чергу 3 квітня 2008 року продав спірну квартиру своїй сестрі – ОСОБА_7

Посилаючись на те, що ОСОБА_8 скористався їхнім скрутним становищем, без їхньої згоди продав квартиру, гроші за продану квартиру їм не передав, позивачеві просили визнати недійсними цей договір, а також договір купівлі-продажу, укладений ОСОБА_6 та ОСОБА_7

ОСОБА_7 звернулася до суду із зустрічним позовом, в якому просила припинити право користування ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 квартирою АДРЕСА_1 та виселити їх зі спірної квартири. Указувала, що 3 квітня 2008 року придбала в ОСОБА_6 зазначену квартиру, однак відповідачі добровільно відмовляються звільнити жиле приміщення. Просила про задоволення позову.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 11 лютого 2009 року в задоволенні позову ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 відмовлено, позов ОСОБА_7 задоволено. Припинено право користування ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 квартирою АДРЕСА_1; виселено ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зі спірної квартири.

У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 просять скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити їхній позов і відмовити в задоволенні зустрічного позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Відповідно до п. 2 розд. ХІІІ "Перехідні положення" Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до Верховного Суду України до 15 жовтня 2010 року і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються Верховним Судом України в порядку, який діяв до набрання чинності цим Законом (2453-17) .

У зв’язку із цим справа підлягає розгляду за правилами Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) від 18 березня 2004 року в редакції, чинній до введення в дію Закону від 7 липня 2010 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що 16 лютого 1994 року ОСОБА_3, ОСОБА_9 та ОСОБА_5 видали довіреності на ім’я ОСОБА_6 на продаж належної їм квартири АДРЕСА_1 (15-16).

16 січня 1995 року ОСОБА_3, ОСОБА_5, що діяла у своїх інтересах і в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4, та ОСОБА_9 в особі ОСОБА_8 уклали з ОСОБА_6 на товарній біржі договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 (а.с. 17-18).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_9 померла (а.с. 20).

Рішенням постійно діючого третейського суду при Юридичній корпорації "Принцип" від 11 грудня 2006 року за ОСОБА_6 визнано право власності на квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 63-64).

Постановою Голосіївського районного суду м. Києва від 2 серпня 2007 року Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна зобов’язано провести реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі рішення постійно діючого третейського суду при Юридичній корпорації "Принцип" від 11 грудня 2006 року (а.с. 66).

3 квітня 2008 року ОСОБА_6 в особі ОСОБА_10 уклав з ОСОБА_7 договір купівлі-продажу спірної квартири (а.с. 62).

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3, ОСОБА_5 та ОСОБА_4, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив із того, що ОСОБА_3, ОСОБА_5 і ОСОБА_4 пропущено строк звернення до суду.

Задовольняючи позов ОСОБА_7 суди дійшли висновку про те, що вона є власником квартири АДРЕСА_1, якою вона не може користуватися через проживання відповідачів у цій квартирі.

Однак із такими висновками судів попередніх судових інстанцій не можна погодитись, оскільки суди дійшли їх з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно із ч. 4 ст. 261 ЦК України в разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття.

Правило ч. 4 ст. 261 ЦК України є спеціальною нормою стосовно ч. 1 ст. 261 ЦК України.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_4 народилась ІНФОРМАЦІЯ_2, тобто на момент укладення договору купівлі-продажу спірної квартири 16 січня 1995 року вона була неповнолітньою (а.с. 21).

20 лютого 2006 року ОСОБА_4 досягла повноліття.

26 травня 2008 року ОСОБА_4 звернулася до суду із зазначеним позовом (а.с. 5-10).

Ухвалюючи рішення суди зазначених обставин і вимог закону не врахували, оцінки відповідно до вимог ст. ст. 212- 215 ЦПК України не дали, та неправильно застосували норму матеріального права, у зв’язку із чим дійшли помилкового висновку про пропущення ОСОБА_4 строку звернення до суду з позовом.

За таких обставин судові рішення в цій частині підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. ч. 2, 3 ст. 388 ЦПК України.

Оскільки вимоги ОСОБА_7 пов’язані з вимогами ОСОБА_4, судові рішення й у цій частині підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 11 лютого 2009 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 23 червня 2009 року скасувати, передати справу на новий розгляд до Святошинського районного суду м. Києва.