Колегія суддів Судової палати

у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про визначення місця проживання дитини,

У травні 2009 року ОСОБА_6 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що з 2003 року він перебував із відповідачкою у фактичних шлюбних відносинах, від яких у них народився син - ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1. Дитина зареєстрована у відділі РАЦС за прізвищем матері, однак висновком судово-медичної молекулярно-генетичної експертизи № 91 Одеського обласного бюро СМЕ від 23 грудня 2008 року батьком дитини визнано його та внесено за рішенням суду відповідні зміни до актового запису про народження дитини. Також зазначав, що з квітня 2008 року відповідачка покинула сім’ю, пішла проживати окремо та залишила сина на виховання його батьків. На початку 2009 року ОСОБА_7 виявила бажання забрати дитину і без отримання його дозволу викрала сина. Оскільки відповідачка не здатна створити для дитини належні умови проживання і виховання, веде аморальний спосіб життя, немає власного житла та постійної роботи, просив визначити місце проживання сина разом із ним.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2009 року позов ОСОБА_6 задоволено й визначено місцем проживання ОСОБА_8 з батьком.

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 10 березня 2010 року рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2009 року залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій в зв’язку з порушенням норм матеріального й процесуального права та справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судом встановлено, що з 2003 року сторони перебували у фактичних шлюбних відносинах та за час їхнього спільного проживання у них народився син - ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, батько якого в свідоцтві про народження був записаний зі слів матері відповідно до ст. 135 Сімейного кодексу України. На підставі рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 4 березня 2009 року позивача визнано батьком дитини, внесені зміни до актового запису про його народження та видано нове свідоцтво.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6, суди виходили із того, що за час спільного проживання сторін, відповідачка не здійснювала належного догляду за дитиною, часто залишала сина на батьків позивача, з квітня 2008 року залишила родину та переїхала проживати до іншого міста влаштовувати своє особисте життя, залишивши дитину проживати разом із батьком. Позивач забезпечений житлом, проживає в будинку своїх батьків, добре характеризується за місцем проживання та роботи, забезпечений роботою, має стабільну заробітну плату.

Крім того, орган опіки та піклування Суворовської районної адміністрації 22 червня 2009 року дав свій висновок, яким вирішив з урахуванням інтересів за доцільне визначити місце проживання дитини з батьком.

Проте погодитися з такими висновками судів не можна.

Відповідно до вимог ст.ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

При ухваленні рішення суд зобов’язаний прийняти рішення, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися як вимоги так і заперечення; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов’язково повинно бути зазначено встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.

Статтею 161 Сімейного кодексу України встановлено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини береться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення.

Згідно з ч. ч. 4, 5 ст. 19 СК України при розгляді судом спорів щодо місця проживання дитини, обов’язковою є участь органу опіки і піклування, який також подає до суду письмовий висновок щодо розв’язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Відповідно до положень ст. 214 СК України, ч.1 ст. 11 Закону України від 13 січня 2005 року № 2342-ІV "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування" (далі – Закон), органами опіки та піклування є державні адміністрації районів, районі в міст Києва та Севастополя, виконавчі органи міських чи районних у містах, сільських, селищних рад. Пленум Верховного Суду України у постанові № 20 від 19 грудня 2008 року "Про внесення змін до постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року №3 " (v0020700-08) Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав" роз’яснив, що висновок органу опіки та піклування має бути оформлений на бланку державних адміністрації районів, районів міст Києва та Севастополя, виконавчих органів міських чи районних у містах, сільських, селищних рад, підписаний головою (заступником голови) та скріплений печаткою. Також до висновку органу опіки та піклування мають бути додані документи, зазначені у ч. 3 ст. 253 ЦПК України.

Визначаючи місце проживання дитини разом із батьком, суди виходили лише із висновку органу опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради від 22 червня 2009 року № 01-05-8/2344 підписаного головою цієї адміністрації, який не скріплений печаткою цього органу, не звернули уваги на відсутність в матеріалах справи належного висновку органу опіки та піклування, складеного за результатами обстеження житлових умов відповідачки за місцем її проживання та місцям проживання дитини, який повинен бути складений з урахуванням результатів обстеження житлових умов проживання відповідачки та містити вмотивований висновок щодо доцільності проживання дитини з матір’ю.

Заперечуючи проти позову, відповідачка зазначала, що вона разом із сином проживає в будинку батьків свого чоловіка ОСОБА_9, з яким 24 грудня 2009 року зареєструвала шлюб, а саме, за адресою: АДРЕСА_1, та згідно з актом обстеження житлових умов проживання (а.с. 95, 97) умови проживання дитини визначені як задовільні, дитина забезпечена усім необхідним для її нормального розвитку .

Крім того, дитина відповідачки перебуває на обліку в Савранській центральній районній лікарні ( а.с. 99), періодично проходить медичний огляд та відвідує Савранський дошкільний навчальний заклад "Веселка"( а.с. 129).

З яких саме підстав з матір’ю не можна залишати дитину судом не наведено.

Також поза увагою суду залишився принцип 6 Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року, в якій вказано, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виключні обставини, бути розлучена зі своєю матір’ю.

З огляду на викладене, постановлені судами рішення не можна визнати законними та обґрунтованими, вони підлягають скасуванню, а справа – передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 10 березня 2010 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.