Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди,

У вересні 2008 року ОСОБА_6, звернувшись до суду з указаним позовом, зазначав, що 14 серпня 2000 року відповідач, керуючи автомобілем "Nisan-Vanette", здійснив наїзд на гужовий транспортний засіб (віз), що рухався в попутному напрямку й у якому знаходився він і його дружина – ОСОБА_8 У результаті дорожньо-транспортної пригоди його дружина була травмована та 19 серпня 2000 року від отриманих тілесних ушкоджень померла. Також загинув кінь, а віз і автомобіль отримали механічні пошкодження.

23 серпня 2000 року за цим фактом було порушено кримінальну справу, а 2 серпня 2007 року її закрито на підставі п. 2 ст. 6 КПК України.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_6 просив стягнути з ОСОБА_7 1 350 гривень – вартість пам’ятника, 1 094 гривні 50 копійок – вартість коня, 1 700 гривень – вартість гужового транспортного засобу, 1 349 гривень 50 копійок витрат на лікування та 50 тис. гривень на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Дубровицького районного суду Рівненської області від 28 січня 2009 року в задоволенні позову відмовлено за пропуском строку позовної давності.

Рішенням апеляційного Рівненської області від 18 січня 2010 року зазначене судове рішення скасовано та ухвалено нове рішення, яким у позові відмовлено за безпідставністю.

У поданій касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати рішення апеляційного суду й ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову, місцевий суд виходив із того, що ОСОБА_6 без поважних причин пропустив строк позовної давності для звернення до суду за захистом своїх прав.

Скасовуючи рішення місцевого суду й ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог на підставі ст. 440 ЦК УРСР 1963 року, суд апеляційної інстанції виходив із того, що відповідачка ОСОБА_7 відповідно до ступеня своєї вини у виникненні дорожньо-транспортної пригоди, яка мала місце 14 серпня 2000 року, уже повністю відшкодувала завдану матеріальну й моральну шкоду позивачеві і як співволодільцю джерела підвищеної небезпеки (гужового транспортного засобу), і як чоловікові померлої ОСОБА_8, яка одночасно була також співволодільцем і водієм цього джерела підвищеної небезпеки та з вини якої більшою мірою ніж з вини відповідачки сталася вказана дорожньо-транспортна пригода, а тому в задоволенні позову ОСОБА_6 необхідно відмовити за безпідставністю.

Проте з такими висновками судів погодитися не можна.

Відповідно до вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судом установлено, що 14 серпня 2000 року ОСОБА_7, керуючи автомобілем "Nisan-Vanette" і рухаючись автошляхом Дубровиця-Берестя, здійснила наїзд на транспортний засіб (віз), що рухався в попутному напрямку й у якому знаходилися ОСОБА_6 і його дружина – ОСОБА_8 У результаті дорожньо-транспортної пригоди дружина була травмована та 19 серпня 2000 року від отриманих тілесних ушкоджень померла. Також загинув кінь, а віз та автомобіль отримали механічні пошкодження.

При цьому, застосовуючи норми ст. 440 ЦК УРСР 1963 року та визнаючи зіткнення автомобіля з гужовим транспортним засобом, запряженим конем, як взаємодію двох джерел підвищеної небезпеки, суд неправильно застосував цю норму та неправильно витлумачив поняття "джерело підвищеної небезпеки".

Відповідно до ст. 440 ЦК УРСР 1963 року, чинного на час виникнення правовідносин, шкода, завдана особі або майну громадянина, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка заподіяла шкоду. Особа, яка заподіяла шкоду звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з її вини.

Статтею 440-1 ЦК УРСР 1963 року передбачалось, що моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянину або організації діяннями іншої особи, яка порушила їх законні права, відшкодовується особою, яка заподіяла шкоду, якщо вона не доведе, що моральна шкода заподіяна не з її вини. Зокрема, таким випадком, у разі настання якого моральна шкода відшкодовується незалежно від вини, є заподіяння шкоди внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК України).

При цьому згідно зі ст. 450 ЦК УРСР 1963 року організації та громадяни, діяльність яких пов’язана з підвищеною небезпекою для оточуючих (транспортні організації, промислові підприємства, будівництва, володільці автомобілів і т.п.) зобов’язані відшкодувати шкоду, заподіяно джерелом підвищеної небезпеки, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Аналізуючи зміст ст. 450 ЦК УРСР 1963 року, під джерелом підвищеної небезпеки слід розуміти діяльність, пов’язану з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, які в силу своїх властивостей не піддаються в процесі їх експлуатації безперервному і всебічному контролю людини, внаслідок чого створюють підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, чи інших осіб та обумовлюють високий ступінь вірогідності заподіяння шкоди цим особам чи їх майну.

Тобто правила ст. 450 ЦК УРСР діяли тільки тоді, коли шкода завдана тими шкідливими властивостями об’єкта, завдяки яким діяльність з ними визнається джерелом підвищеної небезпеки.

При цьому шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

З урахуванням наведеного висновок суду про те, що запряжений у гужовий транспортний засіб кінь є джерелом підвищеної небезпеки зроблено безпідставно.

Апеляційний суд, вирішуючи спір, на це уваги не звернув.

Таким чином, висновок апеляційного суду про те, що запряжений у гужовий транспортний засіб кінь є джерелом підвищеної небезпеки та відшкодування шкоди, завданої внаслідок його зіткнення з іншим транспортним засобом, повинне здійснюватися за правилами ст. 440 ЦК УРСР 1963 року, яка передбачає відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, є передчасним, у зв’язку із чим ухвалене ним судове рішення підлягає скасуванню з направленням справи на новий апеляційний розгляд.

Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення апеляційного Рівненської області від 18 січня 2010 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.