Колегія суддів Верховного Суду України

в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про поділ майна, за касаційною скаргою ОСОБА_8 на рішення Старобешівського районного суду Донецької області від 5 липня 2007 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 11 грудня 2007 року,

У січні 2007 року ОСОБА_6 звернулася до суду з названим позовом.

Зазначала, що з листопада 1999 року до лютого 2006 року перебувала з ОСОБА_7 у зареєстрованому шлюбі та проживала разом з ним у будинку АДРЕСА_1, який належав відповідачу на праві приватної власності.

Під час шлюбу за їхні спільні кошти будинок було реконструйовано: змінено планування, проведено газо- і водопостачання, перекрито дах, встановлено нові вікна.

Оскільки на ці роботи, крім спільних коштів, були витрачені кошти, отримані від продажу в 2000 році належної їй з сином на праві приватної власності квартири, ОСОБА_6 просила суд визнати за нею право власності на ? частину всіх добудов, що були здійснені в будинку, та поділити спірний будинок у натурі, виділивши в її користування три житлові кімнати з шести наявних в будинку.

У подальшому ОСОБА_6 уточнила позовні вимоги та вказала, що спірний будинок ОСОБА_7 отримав у спадщину після смерті матері в 2001 році, а земельну ділянку приватизував на своє ім’я в 2005 році.

Оскільки за час спільного проживання на реконструкцію будинку були витраченні додатково її власні кошти та кошти її сина, позивачка просила суд визнати спірний будинок спільною власністю подружжя, з урахуванням особливих обставин визнати за нею право власності на 2/3 частки будинку та земельної ділянки, виділивши їй цю частку садиби в натурі.

Рішенням Старобешівського районного суду Донецької області від 5 липня 2007 року позов задоволено: поділено спільне сумісне майно подружжя, визнано за ОСОБА_6 право власності на 2/3 частки будинку АДРЕСА_1 та на 2/3 частки земельної ділянки за цією ж адресою, а за ОСОБА_7 - право власності на 1/3 частку цього ж будинку та земельної ділянки.

Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 11 грудня 2007 року рішення місцевого суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково: визнано за ОСОБА_6 і ОСОБА_7 право власності на ? частку спірних будинку та земельної ділянки за кожним, а в решті вимог відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_8 (як опікун визнаного в судовому порядку недієздатним ОСОБА_7.) просить судові рішення скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до чч. 1 і 2 ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно з вимогами ст. 214 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Задовольняючи позов, місцевий суд виходив із того, що ремонт у спірному будинку та приватизацію присадибної земельної ділянки було проведено за рахунок спільних коштів сторін і особистих коштів позивачки та її сина, а тому, з урахуванням того, що відповідач позов визнав, є підстави для визнання спірного майна спільною власністю сторін і збільшення частки позивачки в цьому майні.

Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд дійшов висновку, що частки сторін у спірному будинку та земельній ділянці мають бути рівними.

Проте погодитися з такими висновками судів не можна.

Під час вирішення справи суди виходили з того, що ОСОБА_6 і ОСОБА_7 перебували в зареєстрованому шлюбі з 1999 року до 2006 року.

Під час шлюбу подружжя проживало в АДРЕСА_1, який належить на праві власності ОСОБА_7 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 21 лютого 2001 року. Цей будинок розміщений на земельній ділянці площею 1453 кв. м.

За цей час сторонами за спільні кошти, а також за кошти позивачки та її неповнолітнього сина, отримані від продажу належної їм квартири, було відремонтовано будинок. У 2005 році відповідачем приватизована присадибна земельна ділянка.

За загальним правилом майно, набуте одним із подружжя в порядку спадкування є його особистою приватною власністю (п. 2 ч. 1 ст. 57 СК України).

Частиною 1 ст. 62 СК України встановлено, що якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Аналогічне положення було передбачено й ст. 25 КпШС України.

Однак при вирішенні справи суди не врахували, що будинок, який належав одному з подружжя, може бути визнаний згідно зі ст. 25 КпШС України спільним майном подружжя, якщо в період шлюбу істотно збільшилась його цінність внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох. При цьому на суму вартості будинку до його поліпшення збільшується частка одного з подружжя, якому він належав, у тому числі і у випадках, коли суд відступає від начала рівності часток подружжя в спільній сумісній власності з урахуванням інтересів неповнолітніх дітей або інтересів одного з подружжя, що заслуговують на увагу .

Крім того, відповідно до ч. 4 ст. 174 ЦПК України в разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє про ухвалу відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Вирішуючи справу, місцевий суд в порушення вимог ст.ст. 213, 214 ЦПК України зазначені положення процесуального закону не врахував, не взяв до уваги, що в письмових запереченнях на позов відповідач спростовував обставини, які були зазначені в позові (а.с. 27-28), та не вирішив питання, чи не суперечить закону та чи не порушує права відповідача подальше визнання ним позову.

При цьому місцевий суд не встановив, чи дійсно відбувалося внаслідок ремонту істотне збільшення вартості спірного майна, коли саме були виконані роботи з реконструкції будинку, які саме та за які кошти, чи прийняті добудовані приміщення в експлуатацію в установленому законом порядку, а тому дійшов передчасного висновку про визнання спірного будинку об’єктом спільної власності сторін.

Крім того, відповідно до положень ст.ст. 81, 116 ЗК України окрема земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду.

Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до ст. 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України.

Задовольняючи позовні вимоги щодо визнання за позивачкою права власності на частину присадибної земельної ділянки, місцевий суд своє рішення належним чином не обґрунтував.

Апеляційний суд, переглядаючи справу та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, у порушення вимог ст. 303 ЦПК України на зазначені обставини уваги не звернув, допущені місцевим судом порушення закону не усунув і доводів апеляційної скарги прокурора належним чином не перевірив.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими, тому вони підлягають скасуванню з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України, з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_8 задовольнити.

Рішення Старобешівського районного суду Донецької області від 5 липня 2007 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 11 грудня 2007 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.