Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Київоблбуд" до товариства з обмеженою відповідальністю "Гранд", товариства з обмеженою відповідальністю "НВК "Укрінвестбуд", ОСОБА_6 про визнання недійсною угоди за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 2 червня 2009 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 27 січня 2010 року,

У вересні 2004 року товариство з обмеженою відповідальністю "Київоблбуд" (далі – ТОВ "Київоблбуд") звернулось до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Гранд" (далі – ТОВ "Гранд"), товариства з обмеженою відповідальністю "НВК "Укрінвестбуд" (далі – ТОВ "НВК "Укрінвестбуд"), ОСОБА_6 про визнання недійсною додаткової угоди від 30 січня 2004 року до договору про cпільну діяльність від 27 липня 2002 року № 07/07-02. Свої вимоги мотивувало тим, що на час укладення додаткової угоди ОСОБА_6, який є громадянином Російської Федерації, не був зареєстрований як суб'єкт підприємницької діяльності, не мав ідентифікаційного номера, тобто не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності для укладення такої угоди. Крім того, ОСОБА_6 не мав наміру виконувати своє зобов’язання та не бажав настання реальних правових наслідків укладеної угоди, про що свідчить невиконання ним взятих на себе обов'язків щодо фінансування будівництва.

Справа судом розглядалась неодноразово.

Останнім рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 2 червня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 27 січня 2010 року, позов задоволено: визнано недійсною додаткову угоду від 30 січня 2004 року до договору від 27 липня 2002 року № 07/07-02, зобов'язано ТОВ "Київоблбуд" повернути ОСОБА_6 1 065 000 грн. Провадження в частині вимог до ТОВ НВК "Укрінвестбуд" закрито.

У касаційній скарзі ОСОБА_6, посилаючись на порушення судами норм матеріального й процесуального права, просить судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Згідно із п. 2 розділу XIII Закону України від 7 липня 2010 року № 2453 – VI "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до Верховного Суду України до 15 жовтня 2010 року і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються Верховним Судом України в порядку, який діяв до набрання чинності цим Законом.

У зв’язку з цим касаційна скарга скарзі ОСОБА_6 підлягає розгляду за правилами ЦПК України (1618-15) із змінами і доповненнями, внесеними законами України до 7 липня 2010 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Задовольняючи позов про визнання угоди недійсною, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, ОСОБА_6 під час укладення додаткової угоди не мав на меті її виконувати та не бажав настання реальних правових наслідків.

З висновками суду погодитись не можна з таких підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 1130 ЦК України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов’язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові.

За положеннями ч. 5 ст. 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно із ч. 1 ст. 234 цього Кодексу фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлені цим правочином.

Судом установлено, що 27 липня 2002 року між ТОВ "Київоблбуд", ТОВ "Гранд" та ТОВ НВК "Укрінвестбуд" було укладено договір № 07/07-02 ( далі - Договір № 07/07-02), відповідно до умов якого сторони організували спільну діяльність з інвестування, проектування, будівництва та здачі в експлуатацію житлового будинку за адресою: м. Київ, вул. Дмитрієвська, 76.

30 січня 2004 року між ТОВ "Київоблбуд", ТОВ "Гранд", ТОВ НВК "Укрінвестбуд", з одного боку, і громадянином Російської Федерації ОСОБА_6, з другого боку, була укладена додаткова угода, за якою останнього прийнято до складу учасників спільної діяльності. При цьому ОСОБА_6 зобов'язався здійснити інвестування будівництва в сумі 6 968 975 грн. відповідно до графіка фінансування й повинен був отримати у власність 1 950 кв. м жилої площі, 300 кв. м нежилої площі та 10 гаражних місць. За умовами договору додаткова угода є невід’ємною частиною Договору № 07/07-02.

Задовольняючи позов про визнання правочину недійсним, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_6 виконав свої зобов'язання лише частково, що свідчить про його небажання настання реальних наслідків договору.

Проте у ч. 4 п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) роз'яснено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним .

Таким чином, суд неправильно застосував норми матеріального права, указані роз’яснення залишилися поза його увагою, а тому висновки в цій частині є передчасними.

За положеннями ч. 2 ст. 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності .

Згідно із ч. 1 ст. 30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними.

Частиною 2 ст. 50 цього Кодексу передбачено, що фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Визнаючи спірний договір недійсним, суд першої інстанції також виходив із того, що під час його укладення ОСОБА_6 не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності, оскільки додаткова угода є зовнішньоекономічним договором, при укладенні якого ОСОБА_6 повинен був діяти як суб'єкт господарської діяльності, але в додатковій угоді відсутні докази реєстрації його як суб'єкта підприємницької діяльності та присвоєння йому ідентифікаційного номера державного реєстру як підприємця, що є необхідним для здійснення зовнішньоекономічної діяльності в Україні та укладення цивільно-правових угод .

Повністю погодитись із такими висновками також не можна.

Стаття 1 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" містить визначення термінів, відповідно до якої:

- зовнішньоекономічний договір – це матеріально оформлена угода двох або більше суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності;

- зовнішньоекономічна діяльність - це діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами;

- іноземні суб’єкти господарської діяльності – це суб'єкти господарської діяльності, що мають постійне місцезнаходження або постійне місце проживання за межами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 цього Закону суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є, зокрема фізичні особи – громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно з законами України і постійно проживають на території України.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що зовнішньоекономічним є договір, в якому обидві сторони є суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, а оскільки судом не встановлено, що іноземець ОСОБА_6 є суб’єктом господарської діяльності або постійно проживає в Україні, то висновок суду про те, що спірний договір є зовнішньоекономічним – передчасний.

За змістом Договір № 07/07-02 є договором про спільну діяльність з інвестування будівництва.

За положеннями ст. 1130 ЦК України, ст. 5 Закону України "Про інвестиційну діяльність та ст. 1 Закону України "Про режим іноземного інвестування" стороною у договорах про спільну діяльність та в інвестиційних договорах можуть бути фізичні особи, в тому числі іноземці.

У порушення вимог ст. ст. 212, 213 ЦК України суд зазначених вимог закону не врахував та залишив поза увагою ту обставину, що ОСОБА_6 як фізична особа, а не як суб'єкт підприємницької діяльності, приєднався до договору про спільну діяльність з інвестування будівництва, а тому підстави для визнання його таким, що не має необхідного обсягу цивільної дієздатності, відсутні.

Відповідно до ст. 7 Закону України "Про державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших обов'язкових платежів" ідентифікаційний номер Державного реєстру є обов'язковим для використання для підприємств, установ, організацій всіх форм власності при укладення цивільно-правових угод .

Статтею 11 цього Закону передбачена відповідальність фізичних осіб – платників податків та інших податкових платежів, які не подають інформацію для занесення до Державного реєстру або подають їх у перекрученому вигляді.

Проте указане порушення не є підставою для визнання правочину недійсність, оскільки не впливає на наслідки його вчинення.

Підставами недійсності договору суд вказав також порушення ОСОБА_6 вимог Закону України "Про режим іноземного інвестування" (93/96-ВР) та Закону України "Про інвестиційну діяльність" (1560-12) , оскільки внесені за угодою грошові кошти він не зареєстрував як іноземні інвестиції, декларацію про обсяги та джерела здійснення інвестицій до фінансових органів не подав, не вів окремий бухгалтерський облік та звітність про операції, окремі рахунки в установах банку України для проведення розрахунків за угодою не відкривав.

Проте суд не врахував, що відповідно до ч. 2 ст. 13 Закону України "Про інвестиційну діяльність" незареєстровані іноземні інвестиції не дають права на одержання пільг та гарантій, передбачених цим Законом.

Разом з тим, указані порушення не можуть бути підставами для визнання правочину недійсним, оскільки також не впливають на наслідки його вчинення.

Крім того, суд не врахував, що відповідно до ст. 26 Конституції України та ст. 13 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", іноземці, що перебувають в України на законних підставах, користуються тими ж самими правами та несуть такі самі обов'язки, як громадяни України.

Таким чином, ухвалені у справі судові рішення не відповідають нормам матеріального права, а допущені порушення процесуального права призвели до неправильного вирішення справи.

Перевіряючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд на указані порушення увагу не звернув.

Ураховуючи викладене, судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 335, 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 2 червня 2009 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 27 січня 2010 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.