розглянувши в судовому засіданні справу за позовом прокурора м. Луцька в інтересах ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення інфляційних і процентів за користування грошовими коштами за касаційною скаргою прокурора м. Луцька на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 31 липня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 5 жовтня 2009 року,

У березні 2009 року прокурор м. Луцька в інтересах ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 25 квітня 2001 року частково задоволено позов ОСОБА_3 та стягнуто на його користь із ОСОБА_4 борг у розмірі 88 346 грн. і проценти за користування коштами в розмірі 2 995 грн. 90 коп. Ухвалою Волинського обласного суду від 25 червня 2001 року рішення місцевого суду змінено та зменшено розмір процентів до 1 434 грн. 99 коп. За виключенням незначних платежів зазначене судове рішення не виконувалось відповідачем до серпня 2008 року. ОСОБА_4 виконав судове рішення лише після порушення прокуратурою м. Луцька відносно нього кримінальної справи. Посилаючись на те, що з дня ухвалення рішення про стягнення коштів до дня його виконання присуджені кошти значно знецінились, на підставі ст. ст. 536, 625 ЦК України, прокурор просив суд стягнути на користь ОСОБА_3 31 859 грн. 56 коп. інфляційних і три проценти річних від простроченої суми в розмірі 5 886 грн. 10 коп.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 31 липня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Волинської області від 5 жовтня 2009 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі прокурор м. Луцька, посилаючись на порушення судами норм матеріального й процесуального права, просить ухвалені у справі судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що положення ст. 625 ЦК України застосуванню до спірних правовідносин не підлягають, оскільки рішенням суду спір між сторонами щодо боргових зобов’язань вже вирішений, з моменту ухвалення рішення правовідносини сторін регулюються нормами Закону України "Про виконавче провадження" (606-14) , а цим Законом не передбачена можливість стягнення з боржника інфляційних збитків та трьох процентів річних у зв’язку з несвоєчасним виконанням судового рішення.

Проте з таким висновком погодитися не можна.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають.

Згідно із ч. 1 ст. 598 ЦК України зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Підстави припинення зобов’язання передбачені ст. ст. 599- 601, 604- 609 ЦК України, зокрема ст. 559 ЦК України передбачає, що зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Як убачається з матеріалів справи, рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 25 квітня 2001 року частково задоволено позов ОСОБА_3 та стягнуто на його користь із ОСОБА_4 борг у розмірі 88 346 грн. і проценти за користування коштами в розмірі 2 995 грн. 90 коп. Ухвалою Волинського обласного суду від 25 червня 2001 року рішення місцевого суду змінено та зменшено розмір процентів до 1 434 грн. 99 коп. За виключенням незначних платежів зазначене судове рішення не виконувалось відповідачем до серпня 2008 року.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Набранням законної сили рішенням суду про стягнення грошового боргу не є підставою для припинення грошового зобов’язання, а боржник несе обов’язок відшкодувати інфляційні витрати від знецінення неповернутих коштів за час до виконання рішення суду про стягнення грошового боргу з урахуванням вимог закону про позовну давність.

У зв’язку з викладеним висновок суду про відсутність правових підстав для покладення відповідальності на відповідача за невиконання боргового зобов’язання після набрання чинності рішенням суду є таким, що суперечить вимогам ч. 2 ст. 625 ЦК України.

У порушення ст. ст. 212- 214 ЦПК України суд не звернув уваги на те, що за ст. 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, і безпідставно вважав припиненим зобов’язання між сторонами у зв’язку із самим лише фактом ухвалення судом рішення у 2001 році про стягнення на користь ОСОБА_3 суми боргу та процентів, хоча це рішення було виконано лише в 2008 році.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення не можуть вважатись законними й обґрунтованими, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу прокурора м. Луцька задовольнити частково.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 31 липня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 5 жовтня 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.