Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про визначення місця проживання дитини, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 20 травня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 16 листопада 2009 року,

У грудні 2008 року ОСОБА_6 пред’явила в суді позов до ОСОБА_7 про визначення місця проживання дитини.

Зазначала, що перебувала з відповідачем у фактичних шлюбних відносинах. 12 жовтня 2007 року у них народилася дочка ОСОБА_8. Після народження дитини, за спільною згодою вони переїхали жити в будинок батьків відповідача в с. Велика Любаша. Однак спільне життя з ОСОБА_7 не складалося, оскільки останній став зловживати спиртними напоями та вчиняти над нею фізичне насилля. Не витримавши таких знущань, вона потрапила до Волинського обласного центру соціальної психологічної допомоги, як особа, що зазнала фізичного насилля в сім’ї.

Вказувала, що вона є власником однокімнатної квартири у м. Нововолинську і може забезпечити нормальні умови для правильного і нормального розвитку їхньої дитини.

На даний час її дитина перебуває на вихованні у відповідача та його батьків, які чинять перешкоди їй у спілкуванні з дочкою.

Посилаючись на те, що сім’я, в якій зараз знаходиться її дочка, є неблагополучною, позивачка просила суд визначити місце проживання дитини з нею.

У травні 2009 року позивачка уточнила позовні вимоги і просила визначити місце проживання дитини за місцем її проживання та відібрати дитину у відповідача.

Рішенням Костопільського районного суду Рівненської області від 20 травня 2009 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 16 листопада 2009 року, у задоволенні позову ОСОБА_6 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати постановлені рішення судів, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і ухвалити нове рішення, яким її позов задовольнити.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_7 має кращі умови для нормального виховання і розвитку дитини ніж ОСОБА_6 і він виявляв більшу увагу до дитини ніж мати.

Проте погодитись із такими висновками суду не можна, оскільки суд дійшов їх із порушенням норм матеріального й процесуального права.

Відповідно до ст. 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини.

Згідно зі ст. ст. 160, 161 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

У випадку, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

Вирішуючи спори між батьками, які проживають окремо (в тому числі в одній квартирі), про те, з ким із них і хто саме з дітей залишається, суд виходячи із рівності прав та обов’язків батька й матері щодо своїх дітей повинен постановити рішення, яке відповідало б інтересам неповнолітніх. При цьому суд враховує, хто з батьків виявляє більшу увагу до дітей і турботу про них, їхній вік і прихильність до кожного з батьків, особисті якості батьків, можливість створення належних умов для виховання, маючи на увазі, що перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дітей.

Вирішуючи спір, суд у порушення вимог ст. ст. 212, 213 ЦПК України належним чином не перевірив ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, не з’ясував особисту прихильність дитини до кожного з них, не врахував вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Поза увагою суду залишився принцип 6 Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року, в якій вказано, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виключні обставини, бути розлучена зі своєю матір’ю.

Зазначені порушення закону залишилися поза увагою апеляційного суду.

З огляду на викладене постановлені судами рішення не можна визнати законними та обґрунтованими й вони підлягають скасуванню, а справа – направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 20 травня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 16 листопада 2009 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд у суд першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.