Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6, ОСОБА_7 до відкритого акціонерного товариства "Банк "Фінанси та кредит" в особі Слобожанського регіонального управління, третя особа – Національний банк України (далі – НБУ), про зобов’язання вчинити певні дії за касаційною скаргою відкритого акціонерного товариства "Банк "Фінанси та кредит" в особі Слобожанського регіонального управління (далі – ВАТ "Банк "Фінанси та кредит") на рішення Київського районного суду м. Харкова від 11 червня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 5 серпня 2009 року,

У березні 2009 року ОСОБА_6 та ОСОБА_7 звернулись до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що в жовтні 2008 року банк незаконно відмовив їм у розірванні договору банківського вкладу та направленні цих коштів на дострокове повне погашення боргу за кредитними договорами. Просили розірвати договір банківського вкладу № 15-9570 від 7 вересня 2006 року; видати суму вкладу в розмірі 2 млн. 400 тис. грн. шляхом переведення її в долари США по курсу НБУ станом на 14 жовтня 2008 року, що дорівнює 487 795 доларів США; направити вказану суму на дострокове погашення кредитного договору від 22 лютого 2007 року № 37/02-Ф; залишок грошових коштів видати ОСОБА_6 на руки.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 11 червня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 5 серпня 2009 року з урахуванням виправленої ухвалою апеляційного суду Харківської області від 5 серпня 2009 року описки, позов задоволено частково: зобов ?язано ВАТ "Банк "Фінанси та кредит" розірвати договір про банківський строковий вклад (депозит) "пенсійний" № 15-9570 від 7 вересня 2006 року (з відповідними змінами та доповненнями); видати суму вкладу в розмірі 2 млн. 400 тис. грн. шляхом переведення її в долари США по курсу НБУ на 14 жовтня 2008 року, що дорівнює 487 804 доларів 88 центів США з подальшим направленням такої суми на дострокове погашення кредитного договору від 22 лютого 2007 року № 37/02-Ф та додаткових угод до нього; залишок грошових коштів видати ОСОБА_6 на руки. У решті позову відмовлено.

У касаційній скарзі ВАТ "Банк "Фінанси та кредит", посилаючись на порушення судом норм матеріального й процесуального права, просить судові рішення скасувати та відмовити у задоволені позову.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що банк незаконно відмовив позивачам у достроковому розірванні депозитного договору, а погашення боргу за договором кредиту шляхом звернення стягнення на заставлений депозит відповідає вимогам закону.

Повністю погодитись з висновками судів не можна.

За положеннями чч. 1, 3 ст. 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Зобов’язання має грунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

У випадках, встановлених договором, зобов’язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора (ст. 511 ЦК України).

Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов'язання мають виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу та інших актів цивільного законодавства.

Виконання обов’язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов’язання не випливає обов’язок боржника виконати зобов’язання особисто. У цьому разі кредитор зобов’язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою. У разі невиконання або неналежного виконання обов’язку боржника іншою особою цей обов’язок боржник повинен виконати сам (ст. 528 ЦК України).

Відповідно до ст. 531 ЦК України боржник має право виконати свій обов’язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обороту.

За положеннями ч. 1 ст. 613 ЦК України у тому разі, якщо кредитор відмовляється прийняти належне виконання зобов’язання, запропоноване боржником або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов’язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов’язку, кредитор вважається таким, що прострочив виконання зобов’язання. Якщо кредитор не вчинив дії, до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов’язок, виконання зобов’язання може бути відстрочене на час прострочення кредитора. Боржник за грошовим зобов’язанням не сплачує проценти за час прострочення кредитора ( чч. 2, 4 ст. 613 ЦК України).

Судом установлено, що 7 вересня 2006 року між ВАТ "Банк "Фінанси та кредит" і ОСОБА_7, в інтересах якої діяв ОСОБА_6, був укладений договір про банківський строковий вклад (депозит) "пенсійний" № 15-9570 на суму 2 млн. 400 тис. грн. Додатковими угодами договір пролонговано до 12 вересня 2009 року. 22 лютого 2007 року та 7 червня 2007 року між ОСОБА_6 та банком були укладені кредитні договори за № 37/02-Ф та № 146/06-Ф на загальну суму 500 тис. дол. США. На забезпечення виконання кредитних договорів 22 лютого 2007 року між сторонами укладено договір застави майнових прав № З-37/02-Ф ( з додатками від 7 вересня 2007 року та 8 вересня 2008 року), відповідно до якого ОСОБА_6 і ОСОБА_7 передали банку в заставу майнові права вимоги на суму 2 млн. 400 тис. грн., які знаходяться на депозитному вкладі № 15-9570 від 7 вересня 2006 року.

14 жовтня 2008 року ОСОБА_6 в інтересах ОСОБА_7 звернувся до відповідача з письмовою заявою про розірвання договору банківського строкового вкладу та направлення суми вкладу на дострокове повне погашення заборгованості з урахуванням процентів за кредитними договорами від 22 лютого 2007 року № 37/02-Ф та від 7 червня 2007 року № 146/06-Ф, з зарахуванням залишку грошових коштів на поточний рахунок № 26201013529840 у цьому ж банку у доларах США. Листом № 10006/4720/2 від 15 жовтня 2009 року банк повідомив ОСОБА_6 про неможливість припинення договору про банківський строковий вклад (депозит) "пенсійний" до закінчення його дії з посиланням на п. 2.5 постанови Правління НБУ від 11 жовтня 2008 року № 319 (v0319500-08) "Про додаткові заходи щодо діяльності банків".

Право ОСОБА_7 розірвати укладений з банком договір про банківський строковий вклад передбачено ст. 1060 ЦК України. Умови такого розірванні конкретизовані у п. 2.5, 6.2.1. договору про банківський строковий вклад (депозит) "пенсійний" від 7 вересня 2006 року № 15-9570, відповідно до яких клієнт зобов’язаний повідомити банк про дострокове розірвання договору не менше ніж за 10 банківських днів до передбачуваної дати розірвання договору.

Задовольняючи позов в частині розірвання депозитного договору, суд обгрунтовано не взяв до уваги посилання відповідача на постанову Правління НБУ від 11 жовтня 2008 року № 319 (v0319500-08) "Про додаткові заходи щодо діяльності банків", яка не пройшла державну реєстрацію в Міністерстві юстиції України відповідно до ст. 56 Закону України "Про Національний банк України", п. 2 Указу Президента України "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" від 3 жовтня 1992 року № 493/92 (493/92) , п.п. 4, 6 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади (затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 року № 731 (731-92-п) ) та втратила чинність на підставі постанови НБУ від 4 грудня 2008 року № 413 (v0413500-08) .

Разом з тим, при розгляді справи місцевий суд допустив ряд порушень норм матеріального та процесуального права, які призвели до неправильного вирішення спору.

Так, відповідно до ст. 19 Закону України "Про заставу" за рахунок заставленого майна заставодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, що визначається на момент фактичного задоволення, включаючи проценти, відшкодування збитків, завданих прострочкою виконання (а у випадках, передбачених законом чи договором, - неустойку), необхідні витрати на утримання заставленого майна, а також витрати на здійснення забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави.

За ч. 2 ст. 33 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" у разі якщо предметом забезпечувального обтяження є гроші, задоволення забезпеченої обтяженням вимоги обтяжувача здійснюється шляхом переказу йому грошової суми, достатньої для повного задоволення цієї вимоги. Такий переказ може здійснюватися банком у порядку договірного списання. Якщо на момент звернення стягнення грошові кошти, які є предметом забезпечувального обтяження, знаходяться у володінні обтяжувача і їх сума перевищує розмір забезпеченої обтяженням вимоги, обтяжувач зобов’язаний повернути надлишок боржнику.

Згідно із п. 12 договору застави № З-37/02-Ф від 22 лютого 2007 року, укладеного між сторонами в справі, звернення стягнення на заставлені майнові права здійснюється на розсуд заставодержателя: або за рішенням суду, або за виконавчим написом нотаріуса, або заставодержателем самостійно позасудовим способом відповідно до чинного законодавства та цього договору.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що боржник має право вимагати від кредитора (в даному випадку – банку) звернути стягнення на предмет застави – грошові кошти, які перебувають на депозитному вкладі боржника у цьому ж банку.

Проте укладені між позивачами й банком кредитні договори і договір застави не містять положень щодо механізму списання депозитного вкладу, який укладеного в гривнях, та його зарахування за кредит, виданий у доларах США.

А оскільки діюче законодавство не містить положень про обов’язок банку проконвертувати депозитний вклад клієнта в долари США за курсом НБУ, то рішення суду в цій частині не можна вважати законним і обгрунтованим.

Порядок купівлі банком іноземної валюти врегульовано Положенням про порядок та умови торгівлі іноземною валютою, затверджений постановою Правління НБУ України від 10 серпня 2005 року № 281 (z0951-05) , правила якого мають бути застосовані при вирішенні спору про звернення стягнення на предмет застави.

Крім того, п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року "Про судове рішення у цивільній справі" (v0014700-09) роз’яснено, що резолютивна частина рішення повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні й такі, що випливають зі встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог і залежно від характеру справи давати відповіді на інші питання, зазначені у статтях 215- 217 ЦПК України.

Указаним вимогам рішення суду першої інстанції не відповідає, оскільки суд не встановив яка сума (з урахуванням процентів) перебувала на депозитному вкладі ОСОБА_7 на час виникнення спору; яка на цей час була заборгованість ОСОБА_6 за кредитним договором.

Оскільки ці обставини є істотними, від їх установлення залежить правильне вирішення спору, рішення суду не можна вважати законним і обгрунтованим.

Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, на порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК достатньою мірою не перевірив доводів апеляційної скарги і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд.

Керуючись ст. ст. 335, 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу відкритого акціонерного товариства "Банк "Фінанси та кредит" задовольнити частково.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 11 червня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 5 серпня 2009 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.