розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості,

У жовтні 2008 року позивач, звернувшись до суду з указаним позовом, зазначав, що протягом 2003-2006 років надав у борг відповідачці 48 299,99 доларів США, з яких: 21 299,99 доларів США шляхом міжнародних грошових переказів за системою Western Union та 27 тис. доларів США за персональною кур’єрською доставкою компанії MEEST.

Отримані кошти відповідачка зобов’язувалася повернути на першу вимогу, але своїх зобов’язань не виконує.

Посилаючись на викладене, уточнивши позовні вимоги ОСОБА_3 просив стягнути із ОСОБА_4 371 909 грн. 92 коп.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 травня 2009 року позов задоволено. Стягнуто із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 371 909 грн. 92 коп. боргу за договором позики та вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 27 серпня 2009 року зазначене судове рішення скасовано. Ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Стягнуто із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 371 909 грн. 92 коп. як набутих без достатньої правової підстави та вирішено питання про розподіл судових витрат.

У поданій касаційній скарзі ОСОБА_4 просить рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, та ухвалити нове рішення про відмову в позові.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив із того, що між сторонами виникли правовідносини із договору позики.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, посилався на те, що між сторонами виникли правовідносини з приводу безпідставно набутого майна; незалежно від змісту позовної заяви саме суд відповідно до чинного цивільного процесуального законодавства дає правову кваліфікацію спору та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин (ст. ст. 119, 214 ЦПК України).

Проте з таким висновком апеляційного суду погодитися не можна.

Відповідно до ч. 1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Частинами 2, 3 ст. 1047 ЦК України встановлено, що договір позики укладається в письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

На підтвердження укладеного договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми.

Суд першої інстанції зазначав, що факт передачі ОСОБА_3 грошових коштів ОСОБА_4 підтверджується довідками компанії MEEST, яка здійснила персональну кур’єрську доставку та довідками компанії міжнародних переказів Western Union, а також розпискою ОСОБА_4 про отримання коштів.

Відповідно до ч. 2 ст. 59, ч. 1 ст. 60, ч. 3 ст. 10 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтвердженні певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування; кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог.

Суд у порушення вимог ч. 4 ст. 10, ч. 1 ст. 31, ч. 1 ст. 137 ЦПК України не сприяв всебічному й повному з’ясуванню обставин справи, прийнявши зазначені вище довідки як належні докази укладення між сторонами договору позики в розумінні ст. 1046 ЦК України; не з‘ясував які саме правовідносини виникли між сторонами, а отже неправильно застосував закон, який не поширюється на ці правовідносини.

Згідно із ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Задовольняючи позов, апеляційний суд у рішенні не зазначив, з яких підстав застосував указану норму, оскільки позов був заявлений на підставі норм, що регулюють правовідносини позики, підстав позову позивач не змінював.

Помилковим також є висновок апеляційного суду про можливість суду самостійно визначати правову норму, яка підлягає застосуванню, незалежно від змісту позовної заяви, посилаючись на ст. ст. 119, 214 ЦПК України, оскільки суд розглядає справу в межах заявлених вимог, на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі (ч. 1 ст. 11 ЦПК України).

Оскільки допущені апеляційним судом порушення норм матеріального та процесуального права призвели до неправильного вирішення справи, рішення суду апеляційної інстанцій підлягає скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд.

Керуючись ст. 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Закарпатської області від 27 серпня 2009 року скасувати, справу передати на новий апеляційний розгляд.