розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання житлового будинку спільною сумісною власністю подружжя за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Сватівського районного суду Луганської області від 20 липня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 7 жовтня 2009 року,

У березні 2009 року ОСОБА_3, звернувшись до суду з указаним позовом, зазначала, що з 1977 року до 28 серпня 2008 року перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 У період шлюбу вони мешкали у жилому будинку АДРЕСА_1, 2/3 частки якого належали матері відповідача – ОСОБА_5, а 1/3 частка – відповідачу ОСОБА_4 Проживаючи однією сім’єю, вони за рахунок спільних трудових і грошових затрат, збільшили загальну площу будинку та зробили в ньому покращення, чим значно збільшили його вартість. Після смерті, у 1992 році, ОСОБА_5 відповідач прийняв спадщину й став єдиним власником спірного жилого будинку. Позивачка, посилаючись на те, що вона нарівні з відповідачем приймала участь в будівництві, покращенні та облаштуванні спірного жилого будинку, на підставі ст. 62 СК України просила суд визнати зазначений вище жилий будинок спільною сумісною власністю подружжя.

Рішенням Сватівського районного суду Луганської області від 20 липня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Луганської області від 7 жовтня 2009 року, позов задоволено. Визнано житловий будинок АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_4 і ОСОБА_3 Розподілено судові витрати.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить судові рішення скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Відповідно до п. 2 розд. ХІІІ "Перехідні положення" Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) справа розглядається за правилами ЦПК України (1618-15) від 18 березня 2004 року в редакції, чинній до введення в дію Закону від 7 липня 2010 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що внаслідок трудових та грошових затрат ОСОБА_3 у період шлюбу з відповідачем істотно збільшилась вартість належного ОСОБА_4 житлового будинку АДРЕСА_1. У зв’язку з цим суд визнав, що спірний жилий будинок є спільною сумісною власністю подружжя.

Проте погодитись із таким висновком судів попередніх інстанцій не можна, оскільки суди дійшли його з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судом установлено, що сторони з 23 липня 1977 року знаходились у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Сватівського районного суду Луганської області від 28 серпня 2008 року. Після реєстрації шлюбу сторони мешкали у будинку АДРЕСА_1, 1/3 частка якого належала ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право спадкування після смерті його батька, а інші 2/3 частки зазначеного будинку стали належати відповідачу на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 4 липня 1995 року, яке було видано після смерті його матері – ОСОБА_5, що настала ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 18-21).

Підставою позовних вимог ОСОБА_3 є посилання на те, що за час шлюбу сторони за рахунок спільних трудових і грошових вкладень збільшили загальну площу житлового будинку, зробили значні покращення, що збільшило його вартість. Тому на підставі ст. 62 СК України позивачка просила визнати спірний житловий будинок об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Проте, як роз’яснив Пленум Верховного Суду України в п. 4 постанови від 4 жовтня 1991 року № 7 "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок" (v0007700-91) , члени сім’ї власника жилого будинку, якщо вони приймали участь лише у будівництві підсобних будівель (літньої кухні, сараю, тощо) і підсобних приміщень або коли їх затрати на ремонт жилого будинку перевищували покладений на них ст. 156 Житлового кодексу України обов’язок не на підставі угоди про створення спільної власності, яка відповідає законодавству, вправі вимагати не визнання права власності на будинок, а відшкодування своїх затрат на будівництво.

Разом із тим суд не з’ясував, чи доведений позивачкою факт укладення угоди між нею та власницею 2/3 часток спірного жилого будинку – ОСОБА_5 – за її життя про створення спільної сумісної власності. Крім того, за життя ОСОБА_5, власника 2/3 частки жилого будинку, позивачка не пред’являла до неї вимог ні про відшкодування своїх затрат, ні про визнання частки в спільній частковій власності.

Також відповідно до роз’яснень наведеної вище постанови Пленуму Верховного Суду України, що міститься в п. 5, будинок, який належав одному з подружжя, може бути визнаний згідно зі ст. 25 Кодексу про шлюб та сім’ю України спільним майном подружжя, якщо в період шлюбу істотно збільшилась його цінність внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох. При цьому на суму вартості будинку до його поліпшення збільшується частка дружини, якому він належав.

У порушення вимог ст. ст. 212- 214 ЦПК України суд як першої, так і апеляційної інстанції при перегляді рішення, належним чином доводів позивача та відповідача не перевірили; не дали оцінки тому, що всі істотні поліпшення спірного житлового будинку були проведені в період 1979-1991 років, тобто ще за життя ОСОБА_5, якій належали 2/3 частки житлового будинку, а відповідачу – 1/3 його частка; не врахували, що на момент відкриття спадщини після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 жилий будинок не покращувався і в подальшому не перебудовувався, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину від 4 липня 1995 року, де зазначено його загальну площу – 106,49 кв. м.

Таким чином, суди в порушення наведених норм права не врахували, що тільки в межах належної ОСОБА_4 1/3 частки спірного житлового будинку у позивачки могло виникнути право на спільну сумісну власність подружжя, якщо нею будуть доведені обставини, які мають значення для справи, та які визначені нормами матеріального права, проте суд визнав весь спірний житловий будинок спільною сумісною власністю подружжя, визнавши за ОСОБА_3 право власності на 1/2 його частку.

Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи судами не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених судових рішень із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Сватівського районного суду Луганської області від 20 липня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 7 жовтня 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.