Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, треті особи: приватний нотаріус Свириденко Анатолій Михайлович, приватний нотаріус Криворучко Віктор Григорович, приватний нотаріус Семенюк Леся Олександрівна, про визнання недійсними довіреності та договорів купівлі – продажу за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Апеляційного суду м. Києва від 16 лютого 2010 року,

У грудні 2004 року ОСОБА_13 звернувся із позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про визнання недійсною довіреності, виданої 7 вересня 2004 року ОСОБА_13 на ім’я ОСОБА_9 на розпорядження усім належним ОСОБА_13 майном з правом відчуження, визнання недійсним договору купівлі – продажу квартири АДРЕСА_1, укладеного 27 вересня 2004 року між ОСОБА_9, який діяв від імені та в інтересах ОСОБА_13, та ОСОБА_8, визнання недійсним договору – купівлі квартири АДРЕСА_1, укладеного 5 листопада 2004 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_7 Свої вимоги обґрунтовував тим, що на підставі свідоцтва про право власності від 11 січня 1997 року він є власником квартири АДРЕСА_1. Скориставшись тим, що ОСОБА_13, 1918 року народження, є особою похилого віку, інвалідом ВВВ, останні роки проживав один, ОСОБА_9 шляхом обману з метою заволодіння майном ОСОБА_13 умовив останнього видати на його ім’я доручення на право розпоряджатися всім майном з правом його продажу. 7 вересня 2004 року ОСОБА_13 видав довіреність на ім’я ОСОБА_9 на право розпорядження всім своїм майном. 27 вересня 2004 року ОСОБА_9, діючи на підставі доручення від 7 вересня 2004 року, на підставі договору купівлі – продажу продав ОСОБА_8 квартиру АДРЕСА_1. На підставі договору купівлі – продажу від 5 листопада 2004 року ОСОБА_8 продав спірну квартиру ОСОБА_7 Доручення є недійсним, оскільки ОСОБА_13 видав його ОСОБА_9 під впливом обману, унаслідок вчинення останнім шахрайських дій. Оспорювані договори купівлі – продажу квартири укладені на підставі довіреності, яка є недійсною, а тому також повинні бути визнані недійсними.

22 січня 2005 року ОСОБА_13 помер.

До участі у справі притягнуто правонаступника позивача – ОСОБА_6

ОСОБА_6 доповнила позовні вимоги та просила визнати недійсним доручення, видане 7 вересня 2004 року ОСОБА_13 на ім’я ОСОБА_9 на розпорядження усім належним ОСОБА_13 майном з правом відчуження, визнати недійсним договір купівлі – продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 27 вересня 2004 року між ОСОБА_9, який діяв від імені та в інтересах ОСОБА_13, та ОСОБА_8, визнати недійсним договір купівлі – продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 5 листопада 2004 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_7, а також визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_13 та виселити ОСОБА_7 із квартири АДРЕСА_1.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 23 січня 2009 року позовні вимоги ОСОБА_6 задоволено. Визнано недійсною довіреність від 7 вересня 2004 року, видану ОСОБА_13 на ім’я ОСОБА_9 Визнано недійсним договір купівлі – продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 27 вересня 2004 року між ОСОБА_9, який діяв від імені та в інтересах ОСОБА_13, та ОСОБА_8 Визнано недійсним договір купівлі – продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 5 листопада 2004 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_7 Визнано квартиру АДРЕСА_1 власністю ОСОБА_6 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_13 Виселено ОСОБА_7 з квартири АДРЕСА_1. Стягнуто з ОСОБА_9 на користь ОСОБА_7 396 069 (триста дев’яносто шість тисяч дев’яносто шість) грн. у рахунок повернення вартості квартири АДРЕСА_1.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 16 лютого 2010 року рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23 січня 2009 року в частині задоволення позову про визнання недійсним договору купівлі – продажу від 5 листопада 2004 року, а також в частині визнання права власності на квартиру та виселення скасовано. В цій частині ухвалено рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про визнання недійсним договору купівлі – продажу від 5 листопада 2004 року, визнання права власності на квартиру в порядку спадкування за законом та виселення відмовлено. В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції в частині скасування рішення суду першої інстанції, а також скасувати рішення суду апеляційної інстанції в частині залишення без зміни рішення суду першої інстанції, яким з ОСОБА_9 стягнуто на користь ОСОБА_7 396 069 (триста дев’яносто шість тисяч шістдесят дев’ять) грн. у рахунок повернення вартості квартири та ухвалити рішення про відмову у задоволенні цих вимог, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до пункту 2 Розділу XIII "Перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) № 2453 – VI від 7 липня 2010 року касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до Верховного Суду України до 15 жовтня 2010 року і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються Верховним Судом України в порядку, який діяв до набрання чинності цим Законом (2453-17) .

У зв’язку з цим справа підлягає розгляду за правилами Цивільного процесуального Кодексу України (1618-15) від 18 березня 2004 року в редакції, яка була чинною до змін, внесених згідно із Законом України "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) № 2453 – VI від 7 липня 2010 року.

Згідно Цивільного кодексу України (435-15) особа, яка вважає, що її речові права порушені, має право звернутись до суду як з позовом про визнання відповідної угоди недійсною (статті 215-235), так і з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 330, стаття 388).

ОСОБА_15 звернулася з позовом про визнання довіреності та договорів купівлі-продажу недійсними з підстав невідповідності їх вимогам закону.

Стаття 215 ЦК України встановлює загальне правило про те, що правочин є недійсним у зв’язку з недодержанням в момент його вчинення стороною (сторонами) загальних вимог, які необхідні для чинності правочину, передбачених статтею 203 ЦК України.

Однак статтею 216 ЦК України визначено особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Отже, на угоду, укладену з порушенням вимог закону, не поширюється загальне правило про наслідки недійсності правочину (двостороння реституція), якщо сам закон передбачає інші наслідки такого порушення.

Відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Пунктом 3 частини 1 статі 388 ЦК України (435-15) передбачено, що в разі придбання майна за відплатним договором у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Добросовісне придбання, згідно статті 388 ЦК України, можливе тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а у особи, яка не мала права відчужувати це майно. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з чужого незаконного володіння (віндикація).

Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, встановленого статтями 215, 216 ЦК України. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача.

Сторонами за віндикаційним позовом є власники майна або титульні володільці та незаконні володільці майна. Інші особи не є стороною в таких правовідносинах.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним договору купівлі – продажу квартири АДРЕСА_1, укладеного 5 листопада 2004 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_7, визнання квартири АДРЕСА_1 власністю ОСОБА_6 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_13 та виселення ОСОБА_7 з квартири АДРЕСА_1 і ухвалюючи в цій частині рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що оскільки ОСОБА_13, правонаступником якого є ОСОБА_6, не був стороною в договорі купівлі – продажу від 5 листопада 2004 року, тому відсутні підстави для визнання його недійсним. Позовні вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння ОСОБА_6 не пред’являлись.

Відповідно до частини 1 статті 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні або вирішені ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно зі статтею 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом апеляційної інстанції досліджено обставини справи повно, зібраним доказам дана оцінка.

Доводи скарги висновків суду не спростовують.

Рішення суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_6 про визнання недійсним договору купівлі – продажу від 5 листопада 2004 року, визнання за нею права власності на квартиру АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_13 та виселення ОСОБА_7 із спірної квартири ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його зміни або скасування в цій частині не встановлено.

Проте, не можна погодитися з рішенням суду першої інстанції в частині визнання недійсною довіреності від 7 вересня 2004 року, видану ОСОБА_13 на ім’я ОСОБА_9, визнання недійсним договору купівлі – продажу квартири АДРЕСА_1, укладеного 27 вересня 2004 року між ОСОБА_9, який діяв від імені та в інтересах ОСОБА_13, та ОСОБА_8, а також не можна погодитися з рішенням суду апеляційної інстанції про залишення без змін рішення суду першої інстанції в цій частині.

Відповідно до статті 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Визнаючи недійсною довіреність від 7 вересня 2004 року та договір купівлі – продажу від 27 вересня 2004 року, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, виходили з того, що вироком Подільського районного суду м. Києва від 17 березня 2008 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 4 червня 2008 року, ОСОБА_14 та ОСОБА_9 визнано винними у вчиненні злочинів, передбачених частиною другою статті 146, частиною четвертою статті 190 КК України та встановлено, що ОСОБА_9, унаслідок умисних дій, які виразилися у заволодінні чужим майном шляхом обману (шахрайство, вчинене за попередньою змовою групою осіб, в особливо великих розмірах), вчинив злочин передбачений частиною четвертою статті 190 КК України. З урахуванням обставин, які були встановлені вироком Подільського районного суду м. Києва від 17 березня 2008 року, є підстави вважати, що довіреність на розпорядження своїм майном ОСОБА_13 надав ОСОБА_9 під впливом обману, внаслідок вчинення останнім шахрайських дій, а тому на підставі статті 230 ЦК України оскаржувана довіреність є недійсною. Договір купівлі – продажу від 27 вересня 2004 року укладено на підставі недійсної довіреності, а тому також є недійсним.

Однак, відповідно до статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Тобто, в разі недійсності правочину сторони повертаються у первісний стан, який мав місце до вчинення недійсного правочину – двостороння реституція.

Якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною (частина друга статті 216 ЦК України).

Визнаючи недійсними довіреність та договір купівлі – продажу, укладений на підставі цієї довіреності, судом не застосовано двосторонню реституцію, а також не з’ясовано питання відшкодування понесених ОСОБА_6 збитків.

З’ясування цих обставин має суттєве значення для правильного вирішення спору.

Апеляційний суд на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права уваги не звернув і помилково залишив рішення суду без змін.

Оскільки порушення норм матеріального та процесуального права призвело до неправильного вирішення справи, рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсною довіреності від 7 вересня 2004 року, видану ОСОБА_13 на ім’я ОСОБА_9, визнання недійсним договору купівлі – продажу квартири АДРЕСА_1, укладеного 27 вересня 2004 року між ОСОБА_9, який діяв від імені та в інтересах ОСОБА_13, та ОСОБА_8, та рішення суду апеляційної інстанції, яким залишено без змін рішення суду першої інстанції в цій частині, підлягають скасуванню, а справа в цій частині направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23 січня 2009 року в частині визнання недійсною довіреності від 7 вересня 2004 року, виданої ОСОБА_13 на ім’я ОСОБА_9, визнання недійсним договору купівлі – продажу квартири АДРЕСА_1, укладеного 27 вересня 2004 року між ОСОБА_9, який діяв від імені та в інтересах ОСОБА_13, та ОСОБА_8, та рішення Апеляційного суду м. Києва від 16 лютого 2010 року про залишення в цій частині без змін рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23 січня 2009 року скасувати, а справу в цій частині направити до суду першої інстанції для розгляду іншим суддею.

В решті рішення Апеляційного суду м. Києва від 16 лютого 2010 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.