Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, третя особа – Дніпровська районна у м. Києві державна адміністрація, про визнання права користування жилим приміщенням, визнання приватизації незаконною та вселення, за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення апеляційного суду м. Києва від 23 грудня 2009 року,

У квітні 2009 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7, третя особа – Дніпровська районна у м. Києві державна адміністрація, про визнання права користування жилим приміщенням, визнання приватизації незаконною та вселення. Позивач зазначав, що у квартирі АДРЕСА_1 проживала його мати ОСОБА_8, яка була наймачем квартири. Також в квартирі зареєстрований як член сім’ї ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_8 померла. Посилаючись на те, що в січні 2007 року він вселився в квартиру матері та з того часу проживав там як член сім’ї, а відповідач ОСОБА_7 відмовив йому у реєстрації в квартирі та незаконно приватизував її лише на себе, позивач просив про задоволення позову.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 5 серпня 2009 року у позові відмовлено.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 23 грудня 2009 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Визнано за ОСОБА_6 право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1. В частині позовних вимог про визнання приватизації незаконною справу повернуто на новий розгляд до суду першої інстанції.

У касаційній скарзі ОСОБА_7, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалене ним рішення і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Ухвалюючи рішення про відмову у позові, суд першої інстанції виходив із того, що позивачу на праві власності належить інше жиле приміщення в місті Києві, спірна квартира місцем його постійного проживання не була, а він лише навідувався туди до матері, до того ж відповідач ОСОБА_7 згоди на його вселення в квартиру не давав.

Скасовуючи це рішення та ухвалюючи нове про визнання за позивачем права користування спірною квартирою апеляційний суд вказав, що зібраними у справі доказами встановлено, що позивач вселився в спірну квартиру за письмовою згодою своєї матері як наймача квартири, вів з нею спільне господарство, а відмова відповідача у надані згоди на його реєстрацію в квартирі носить формальний характер, оскільки питання про його виселення з квартири відповідач не порушував.

Однак з таким висновком апеляційного суду погодитися не можна.

Відповідно до ст. 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням. Пленум Верховного Суду України у п. 9 постанови "Про деякі питання, що виникають в практиці застосування судами Житлового кодексу України" від 12 квітня 1985 № 2 (v0002700-85) роз’яснив, що, вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи зареєстровані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. При цьому, наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Однак відсутність письмової згоди членів сім'ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.

Судом установлено, що спірне жиле приміщення є двокімнатною квартирою, яка до приватизації її ОСОБА_7 відносилася до державного житлового фонду. Наймачем квартири була мати позивача ОСОБА_8 В якості члена її сім’ї в квартирі був зареєстрований її онук ОСОБА_7 - відповідач по справі.

Позивачу на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_2, де він визначив місце свого постійного проживання шляхом відповідної реєстрації. 23 січня 2008 року позивач подав заяву про реєстрацію у спірній квартирі і 29 січня 2008 року знявся з реєстраційного обліку в належній йому на праві приватної власності квартирі. Однак, 2 лютого 2008 року у реєстрації у спірній квартирі йому було відмовлено через відсутність згоди на це відповідача.

За змістом ст. 65 ЖК України за особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання у приватизованій нею жилому приміщенні.

Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув та не врахував, що позивач до кінця січня 2008 року зберігав за собою постійне місце проживання у приватизованій ним квартирі шляхом реєстрації там.

Посилання апеляційного суду на формальний характер відсутності письмової згоди відповідача на вселення позивача у спіну квартиру, оскільки той за життя квартиронаймача не ставив вимоги про його виселення, також є помилковим. Так, як установлено судом, квартиронаймач спірної квартири ОСОБА_8 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 року, тобто через три тижні після відмови відповідача надати дозвіл на вселення позивача в спірну квартиру. Ще за її життя, 14 лютого 2008 року, тобто після того як позивачу було відмовлено у реєстрації в квартирі, вона звернулася до суду з позовом до ОСОБА_7 про зміну договору житлового найму, маючи намір укласти окремий договір найму на одну з кімнат квартири.

Апеляційний суд також на зазначене уваги.

Крім того, апеляційним судом не враховано, що вже сам факт приватизації відповідачем спірної квартири лише на себе, так само як і факт намагання позивача визнати за собою право користування нею в судовому порядку, свідчить про те, що відповідач не визнавав права позивача на квартиру.

Таким чином, апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, що відповідно до ст. 339 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення суду апеляційної інстанції і залишення в силі судового рішення суду першої інстанції.

Керуючись п. 3 ч. 1 ст. 336, ст. 339, п. 4 ч. 1 ст. 344 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити.

Рішення апеляційного суду м. Києва від 23 грудня 2009 року скасувати і залишити в силі рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 5 серпня 2009 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.