Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного

Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, треті особи: ОСОБА_9, ОСОБА_10, про виселення та заборону вчиняти певні дії, за касаційною скаргою ОСОБА_8 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 4 червня 2009 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 13 жовтня 2009 року,

У вересні 2008 року ОСОБА_6 звернулася до суду з названим позовом.

Зазначала, що квартира АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 10 січня 1997 року належить на праві спільної власності їй, її колишньому чоловікові, ОСОБА_8, з яким вона розірвала шлюб у 1995 році, і їхнім дітям: ОСОБА_9 і ОСОБА_10

У період із 1996 року до 2008 року ОСОБА_8 у цій квартирі не мешкав.

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 30 серпня 2005 року встановлено порядок користування спірною квартирою, за яким ОСОБА_8 виділено в користування житлову кімнату площею 9,9 кв. м, а їй, ОСОБА_9 і ОСОБА_10 – 2 житлові кімнати площею 17, 1 кв. м і 14,9 кв. м, місця загального користування залишено в спільному користуванні сторін.

У лютому 2008 року ОСОБА_8 вселився до спірної квартири, а також без погодження з нею та іншими співвласниками квартири вселив до квартири свою співмешканку - ОСОБА_7

Оскільки письмової згоди на вселення ОСОБА_7 до квартири вона відповідачам не надавала, ОСОБА_6 просила суд виселити ОСОБА_7 з квартири АДРЕСА_1 та заборонити ОСОБА_8 вселяти до цієї квартири без письмової згоди всіх її співвласників будь-яких осіб, крім своїх неповнолітніх дітей.

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 4 червня 2009 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 13 жовтня 2009 року, позов задоволено: виселено ОСОБА_7 з квартири АДРЕСА_1 та заборонено ОСОБА_8 вселяти до цієї квартири будь-яких інших осіб без письмової згоди інших співвласників квартири, крім своїх неповнолітніх дітей.

В обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_8 посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, у зв’язку із чим порушує питання про скасування судових рішень і ухвалення нового рішення про відмову в позові.

Колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позов, місцевий суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що розпорядження спільною власністю здійснюється за згодою всіх співвласників, ОСОБА_8 вселив ОСОБА_7 до спірної квартири до реєстрації з нею шлюбу без письмової згоди на це інших співвласників квартири, а тому норми ч. 1 ст. 383 ЦК України на спірні правовідносини не поширюються.

Проте повністю погодитися з таким висновком судів не можна.

Відповідно до чч. 1 і 2 ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно з вимогами ст. 214 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, питання про те, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Вирішуючи справу, суди виходили з того, що 30 листопада 1995 року шлюб між ОСОБА_6 і ОСОБА_8 розірвано.

Згідно зі свідоцтвом про право власності на житло від 10 січня 1997 року квартира АДРЕСА_1 належить на праві спільної власності ОСОБА_6С, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 у рівних частках.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 30 серпня 2005 року визначено порядок користування спірною квартирою, за яким ОСОБА_8 виділено в користування житлову кімнату площею 9,9 кв. м, а ОСОБА_6, ОСОБА_9 і ОСОБА_10 – 2 житлові кімнати площею 17, 1 кв. м і 14,9 кв. м, місця загального користування залишено в спільному користуванні сторін.

На початку 2008 року ОСОБА_8 вселив без згоди інших співвласників до спірної квартири ОСОБА_7, з якою зареєстрував шлюб 5 січня 2009 року.

Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Аналогічне положення закону передбачено й ст. 150 ЖК України.

Ухвалюючи рішення про виселення ОСОБА_7 з квартири та заборону ОСОБА_8 вселяти до квартири будь-яких інших осіб без письмової згоди інших співвласників квартири, крім неповнолітніх дітей, з підстав, передбачених ч. 1 ст. 161 ЖК України та ст. 391 ЦК України, місцевий суд не взяв до уваги, що норми ч. 1 ст. 161 ЖК України на спірні правовідносини не поширюються. Застосувавши для вирішення спору норму ст. 391 ЦК України, місцевий суд у порушення вимог ст.ст. 213, 214 ЦПК України неповністю визначився з характером спірних правовідносин і не вирішив питання: які саме перешкоди виникли в позивачки в здійсненні нею права користування своєю власністю, у зв’язку з вселенням відповідачки до житлового приміщення ОСОБА_8; за якою нормою закону ОСОБА_8 як співвласник квартири, який на підставі рішення суду має право користуватися в квартирі окремим житловим приміщенням, повинен вселяти члена своєї сім’ї лише за письмовою згодою решти співвласників квартири, яка належить їм на праві спільної часткової власності (а.с. 6).

Питання здійснення права спільної часткової власності врегульовано нормами ст. 358 ЦК України.

Апеляційний суд, переглядаючи справу, у порушення вимог ст. 303 ЦПК України, на зазначені обставини уваги не звернув, дійшов помилкового висновку, що спірні правовідносини врегульовані нормами ст. 369 ЦК України, яка стосується здійснення права спільної сумісної власності, та належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги.

За таких обставин, ухвалені у справі судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими, а тому вони підлягають скасуванню з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України, з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_8 задовольнити частково.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 4 червня 2009 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 13 жовтня 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.