розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4, треті особи – ОСОБА_5, приватний нотаріус ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, про визнання договору купівлі-продажу частково недійсним та визнання права власності на квартиру,

У червні 2009 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 7 березня 2001 року він уклав із відповідачем інвестиційну угоду, за умовами якої передав ОСОБА_4 40 тис. доларів США для купівлі квартири АДРЕСА_1, вони домовилися, що квартира буде зареєстрована на відповідача, при цьому фактичним власником квартири є він, позивач, і 4 вересня 2001 року за його кошти ОСОБА_4, особисто як покупець, придбав зазначену квартиру за договором купівлі-продажу, але ухиляється від оформлення права власності на квартиру за ним, позивачем.

Позивач просив визнати договір купівлі-продажу квартири, укладений 4 вересня 2001 року між ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 та ОСОБА_4, недійсним у частині покупця, визнати його покупцем квартири за таким договором і визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 24 вересня 2009 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 23 грудня 2009 року, позов задоволено.

У касаційній скарзі ОСОБА_11 в інтересах ОСОБА_5 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позов, суд виходив із того, що волевиявлення на купівлю спірної квартири висловив саме позивач, згідно умов інвестиційної угоди він уповноважив відповідача купити квартиру з умовою подальшого переоформлення права власності на нього, позивача, саме ОСОБА_1 мав і надав ОСОБА_4 грошові кошти для оплати продавцям вартості квартири й такі обставини підтверджує сам ОСОБА_4, а також свідок ОСОБА_12 та про це свідчить рух коштів на поточному рахунку позивача в банку, при цьому ОСОБА_5 не спростувала показів свідка і не надала доказів на підтвердження того, що вона та ОСОБА_4 як подружжя мали кошти на купівлю квартири, а тому оспорюваний договір купівлі-продажу є недійсним у частині покупця на підставі частини першої статті 48 ЦК УРСР 1963 року й право власності на квартиру АДРЕСА_1 згідно зі статтею 392 ЦК України слід визнати за позивачем.

Проте з такими висновками погодитися не можна.

Судом установлено, що спірна квартира була куплена ОСОБА_4 за договором купівлі-продажу від 4 вересня 2001 року під час його перебування в шлюбі з ОСОБА_5

Представник ОСОБА_5 заперечував проти позову й зазначав, що квартира АДРЕСА_1 належить ОСОБА_5 та ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності, в суді розглядається справа про поділ їх спільного майна як подружжя, в тому числі й спірної квартири, й дії ОСОБА_4 спрямовані на виключення цієї квартири зі складу майна, що підлягає поділу.

Представник ОСОБА_5 посилався на те, що фактично інвестиційна угода між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 у березні 2001 року не укладалася, вона не зареєстрована належним чином, а обставини, зазначені в позові, сторони підтверджують лише власними поясненнями та показами свідка ОСОБА_12, які є суперечливими між собою, при цьому відсутні належні та допустимі докази, які свідчать про купівлю квартири саме для ОСОБА_1 та за його кошти.

Крім того, представник ОСОБА_5 заявив клопотання про витребування доказів на підтвердження його заперечень та про залучення ОСОБА_5 до участі в справі як відповідача й зазначав, що ОСОБА_5 є співвласником квартири АДРЕСА_1, а таке її право власності оспорює позивач.

Суд не звернув уваги на характер спору та пояснення представника ОСОБА_5, у рішенні зазначив, що вона оспорює право власності позивача на квартиру, але безпідставно відмовив у залученні ОСОБА_5 до участі в справі як відповідача, чим обмежив її процесуальні права, хоча ОСОБА_1 фактично оспорює саме її право власності на квартиру, оскільки ОСОБА_4 як відповідач позов визнав і давав пояснення, що підтверджують позицію позивача, а відтак між сторонами – ОСОБА_1 та ОСОБА_4 спір фактично відсутній.

У порушення вимог статей 214, 215 ЦПК України суд належним чином не перевірив доводів ОСОБА_5, наявності чи відсутності наведених нею обставин і фактів не з’ясував і в рішенні не зазначив, та безпідставно поклав на ОСОБА_5 обов’язок доведення наявності права її та ОСОБА_4 спільної сумісної власності на спірну квартиру.

Згідно з частиною першою статті 48 ЦК УРСР 1963 року, чинного на час виникнення спірних правовідносин, недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

Суд визнав недійсним у частині покупця договір купівлі-продажу квартири від 4 вересня 2001 року на підставі частини першої статті 48 ЦК УРСР 1963 року та визнав покупцем за договором ОСОБА_1, однак не визначився та не зазначив у рішенні якому ж закону не відповідає договір купівлі-продажу в частині покупця й у чому така невідповідність полягає.

У підтвердження наявності волевиявлення ОСОБА_1 на купівлю квартири та на підтвердження факту передачі ним власних коштів відповідачу суд прийняв пояснення самого позивача та відповідача, який визнав позов у повному обсязі, й показання одного свідка, однак не перевірив чи є такі пояснення та показання з огляду на положення статей 58, 59 ЦПК України належними й допустимими доказами.

Зазначивши, що ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_4 купити квартиру на підставі укладеної між ними інвестиційної угоди від 7 березня 2001 року, суд не дав оцінки такій угоді та її правовій природі, не перевірив і не зазначив у рішенні чи був додержаний сторонами угоди передбачений законом порядок і форма її укладення та чи виконувалася фактично така угода.

Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, у порушення вимог статей 303, 315 ЦПК України у достатній мірі не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретні обставини й факти, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених частиною другою статті 338 ЦПК України.

Керуючись статтею 336 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_11 в інтересах ОСОБА_5 задовольнити.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 вересня 2009 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 23 грудня 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.