Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про визнання заповіту та свідоцтва про право на спадщину недійсними, заповіту дійсним, визнання утриманкою, визнання права власності на спадкове майно та усунення перешкод у користуванні власністю, за касаційною скаргою ОСОБА_7 на заочне рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 28 травня 2008 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 30 жовтня 2008 року,

У жовтні 2002 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом про визнання заповіту ОСОБА_8 від 6 травня 2000 року недійсним, а заповіту ОСОБА_8 від 5 грудня 1987 року - дійсним.

Зазначала, що її батькам ОСОБА_8 і ОСОБА_9 за життя належав у рівних частках будинок АДРЕСА_1.

5 грудня 1987 року мати, ОСОБА_8, склала заповіт, яким заповіла свою ? частку будинку їй, а батько, ОСОБА_9, склав заповіт, яким заповів свою ? частку будинку її братові - ОСОБА_7 З 1996 року вона покинула роботу та переїхала жити до батьків, які потребували постійного догляду, бо батько був інвалідом війни І групи, а мати - інвалідом ІІ групи за станом здоров’я. Крім того, ОСОБА_8 з 1996 року страждала старечим слабоумством, нікуди самостійно не виходила, не могла розписатися у відомостях на отримання пенсії.

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько - ОСОБА_9

6 травня 2000 року її брат, ОСОБА_7, скориставшись безпорадним станом ОСОБА_8, відвіз її до нотаріуса, де було посвідчено новий заповіт на його користь.

Після смерті матері, що настала ІНФОРМАЦІЯ_2, вона звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, але отримала відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину у зв’язку з наявністю нового заповіту на ім’я її брата.

Оскільки на момент посвідчення заповіту ОСОБА_8 не розуміла значення своїх дій і не могла керувати ними, ОСОБА_6 просила суд визнати недійсним заповіт ОСОБА_8 від 6 травня 2000 року та визнати дійсним заповіт матері від 5 грудня 1987 року.

Справа розглядалася судами неодноразово.

У травні 2005 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом про визнання свідоцтва про право власності на спадщину частково недійсним, визнання її утриманкою, визнання права власності на обов’язкову частку в спадщині та усунення перешкод у користуванні власністю.

Зазначала, що з квітня 1996 року вона доглядала своїх батьків, мешкала в належному їм будинку та перебувала на утриманні батька.

Після смерті батька, що настала ІНФОРМАЦІЯ_1, відкрилась спадщина на ? частку будинку АДРЕСА_1, з якої відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом та за законом від 12 січня 2001 року 7/18 часток будинку успадкував за заповітом ОСОБА_7, а 1/9 частку будинку успадкувала ОСОБА_8 з підстав, передбачених ст. 535 ЦК УРСР 1963 року.

Оскільки з 1996 року до дня смерті батька вона перебувала на його утриманні та має право на обов’язкову частку в спадковому майні, ОСОБА_6 просила суд визнати її утриманкою померлого ОСОБА_9; визнати за нею право власності на 1/9 частку спірного будинку в порядку спадкування обов’язкової частки після смерті ОСОБА_9; визнати свідоцтво про право власності на спадщину за заповітом і за законом від 12 січня 2001 року в частині успадкування ОСОБА_7 7/18 часток спірного будинку недійсним; визнати за ОСОБА_7 право власності на 5/18 часток цього будинку та зобов’язати відповідача не чинити їй перешкод у користуванні 1/9 часткою будинку.

У серпні 2005 року ОСОБА_6 подала до суду додаткову позовну заяву, в якій просила об’єднати в одне провадження разом із цим позовом її попередній позов і визнати заповіт ОСОБА_8С від 6 травня 2000 року на користь її брата, ОСОБА_7, недійсним, у зв’язку з тим, що ОСОБА_8, посвідчуючи цей заповіт, не розуміла значення своїх дій і не могла керувати ними, а заповіт ОСОБА_8 від 5 грудня 1987 року визнати дійсним.

Ухвалою Октябрського районного суду м. Полтави від 8 січня 2007 року позови ОСОБА_6 об’єднано в одне провадження.

Заочним рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 28 травня 2008 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 30 жовтня 2008 року, позов задоволено частково: заповіт ОСОБА_8 від 6 травня 2000 року на користь ОСОБА_7 визнано недійсним; заповіт ОСОБА_8 від 5 грудня 1987 року на користь ОСОБА_6 визнано дійсним; свідоцтво про право власності на спадщину за заповітом і за законом від 12 січня 2001 року в тій частині, що спадкоємцем належних ОСОБА_9 7/18 часток житлового будинку є син, ОСОБА_7, визнано частково недійсним; визнано, що ОСОБА_6 знаходилася на утриманні ОСОБА_9, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1; визнано за ОСОБА_6 право власності на 1/9 частку будинку АДРЕСА_1 як на обов’язкову частку в спадщині після смерті ОСОБА_9, а в решті вимог відмовлено.

В обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_7 посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, у зв’язку із чим порушує питання про скасування судових рішень і передачу справи на новий розгляд до місцевого суду.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга ОСОБА_7 підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Частково задовольняючи позов, місцевий суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що ОСОБА_6 на час смерті батька, ОСОБА_9, доглядала його та перебувала на його утриманні, тому має право на обов’язкову частку в спадщині після його смерті; мати позивачки, ОСОБА_8, склавши в травні 2000 року новий заповіт на ім’я ОСОБА_7, не розуміла значення своїх дій і не могла керувати ними, у зв’язку із чим цей заповіт є недійсним; перший заповіт ОСОБА_8, посвідчений у 1987 році, є дійсним.

Проте повністю погодитися з такими висновками судів не можна.

Судами встановлено, що сторони у справі є рідними братом і сестрою, батьки яких ОСОБА_9 і ОСОБА_8 мешкали в належному їм у рівних частках будинку АДРЕСА_1.

У грудні 1987 році ОСОБА_9 і ОСОБА_8 склали заповіти, за якими мати заповіла ОСОБА_6, а батько заповів ОСОБА_7 по ? частці цього житлового будинку.

У 1996 році ОСОБА_6 переїхала до батьків із метою їхнього догляду .

Після смерті ОСОБА_9, що настала ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_8 і ОСОБА_7 12 січня 2001 року отримали свідоцтво про право на спадщину за заповітом і за законом, відповідно до якого ОСОБА_7 успадкував 7/18 часток житлового будинку за заповітом, а ОСОБА_8 - обов’язкову 1/9 частку цього будинку як непрацездатна дружина померлого.

Після смерті батька ОСОБА_6 залишилася доглядати за матір'ю, яка з 1999 року перебувала на обліку в психоневрологічному диспансері.

У травні 2000 року ОСОБА_8 склала заповіт на ім’я ОСОБА_7, за яким заповідала останньому все належне їй майно.

Згідно з актом посмертної судово-психіатричної експертизи від 29 лютого 2008 року ОСОБА_8 за своїм психічним станом на час складення заповіту 6 травня 2000 року на могла розуміти значення своїх дій і керувати ними.

Установивши зазначене, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про недійсність останнього заповіту з підстав, передбачених ч. 1 ст. 55 ЦК УРСР 1963 року, чинного на час виникнення спірних правовідносин.

Разом із цим погодитися з рештою висновків місцевого суду не можна.

Відповідно до ст. 535 ЦК УРСР 1963 року неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця (в тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки (усиновителі) і утриманці померлого успадковують, незалежно від змісту заповіту, не менше двох третин частки, яка належала б кожному з них при спадкоємстві за законом (обов'язкова частка).

Згідно з вимогами ст. 531 ЦК УРСР 1963 року до числа спадкоємців за законом належать непрацездатні особи, що перебували на утриманні померлого не менше одного року до його смерті. При наявності інших спадкоємців вони успадковують нарівні з спадкоємцями тієї черги, яка закликається до спадкоємства.

За змістом цієї норми непрацездатність і можливість утримання іншою особою обумовлюється об’єктивною неспроможністю людини працювати та самостійно забезпечувати самого себе всім необхідним і зумовлюється пенсійним віком чи наявністю інвалідності внаслідок захворювання, травми тощо.

Проте місцевий суд на зазначене уваги не звернув і, установивши, що ОСОБА_6 звільнилася з роботи за власним бажанням, з 1996 року мешкала разом із батьками в будинку АДРЕСА_1, на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_8 не досягла встановленого законом пенсійного віку, а даних про отримання нею пенсії на пільгових умовах матеріали справи не містять, дійшов помилкового висновку про її право на обов’язкову частку в спадщині свого батька відповідно до вимог ст. 535 ЦК УРСР 1963 року.

Таким чином, місцевий суд не мав правових підстав для задоволення позовної вимоги ОСОБА_6 про визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом і за законом від 12 січня 2001 року частково недійсним і визнання за нею права на 1/9 частку спірного будинку як обов’язкову частку в спадковому майні.

Крім того, за змістом ч. 2 ст. 545 ЦК УРСР 1963 року, якщо заповіт буде визнаний недійсним, то спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений спадщини, одержує право спадкувати на загальних підставах.

Однак, вирішуючи питання про визнання заповіту ОСОБА_8 від 5 грудня 1987 року на ім’я ОСОБА_6 дійсним, місцевий суд указаних положень закону не врахував і не звернув уваги на те, що внаслідок визнання недійсним заповіту від 6 травня 2000 року, складеного на ім’я ОСОБА_7, ОСОБА_6 на підставі ч. 2 ст. 545 ЦК УРСР 1963 року допускається до спадкування на підставі попереднього заповіту, додаткове визнання якого дійсним законом не вимагається.

Оскільки фактичні обставини справи встановлені судами правильно, але в частині вирішення вимог про визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом і за законом недійсним, заповіту дійсним, визнання утриманкою, визнання права власності на спадкове майно неправильно застосовані норми матеріального закону, колегія суддів вважає за необхідне відповідно до ст.ст. 340, 341 ЦПК України ухвалені судові рішення в цій частині скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні цих вимог ОСОБА_6 відмовити.

Судові рішення в частині вирішення вимоги ОСОБА_6 про визнання недійсним заповіту від 6 травня 2000 року ухвалені з дотриманням судами норм матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_7 у цій частині висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись ст.ст. 336, 337, 341 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верхового Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.

Заочне рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 28 травня 2008 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 30 жовтня 2008 року в частині вирішення вимог позову ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним, заповіту дійсним, визнання утриманкою, визнання права власності на спадкове майно скасувати та в задоволенні цих позовних вимог ОСОБА_6 відмовити.

У решті – судові рішення залишити без змін.

рішення оскарженню не підлягає.