Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом відкритого акціонерного товариства "Будівельно-монтажної фірми "Дніпроважбуд" (далі – ВАТ БМФ "Дніпроважбуд") до ОСОБА_6, третя особа - відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Індустріального РВ ДМУ УМВС України в Дніпропетровській області, про усунення перешкод у користуванні власністю, виселення, та за зустрічним позовом ОСОБА_6 до ВАТ "Дніпроважбуд", третя особа - відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Індустріального РВ ДМУ УМВС України в Дніпропетровській області, про визнання права користування жилим приміщенням, зобов’язання вчинити певні дії та встановлення фактів за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 13 квітня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 жовтня 2009 року,

У вересні 2007 року ВАТ БМФ "Дніпроважбуд" звернулося до суду із позовом до ОСОБА_6 про усунення перешкод у користуванні власністю та виселення її із кімнати НОМЕР_1 у гуртожитку АДРЕСА_1 без надання іншого житла, зобов’язання відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Індустріального РВ ДМУ УМВС України в Дніпропетровській області зняти ОСОБА_6 з реєстраційного обліку.

Зазначало, що є власником спірного гуртожитку, відповідачка була поселена у гуртожиток тимчасово, строком на 2 роки на підставі відповідного ордеру № 31 від 3 вересня 2001 року.

Після закінчення терміну тимчасового проживання жилу площу не звільнила, безпідставно проживає у гуртожитку, чим перешкоджає його власнику на власний розсуд користуватися та розпоряджатися власністю.

З підстав ст. 391 ЦК України просило позов задовольнити.

Заперечуючи проти позову, у січні 2009 року ОСОБА_6 звернулася до суду із зустрічним позовом до ВАТ БМФ "Дніпроважбуд" про визнання права користування жилим приміщенням, зобов’язання вчинити певні дії та встановлення фактів.

Зазначала, що перебувала з відповідачем у трудових відносинах, однак з вини адміністрації підприємства трудову книжку не отримала. Була вселена у гуртожиток у встановленому законом порядку – на підставі ордеру від 3 вересня 2001 року, з цього часу постійно мешкає у гуртожитку.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Останнім рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 13 квітня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 жовтня 2009 року, позов ВАТ "Дніпроважбуд" задоволено: усунуто перешкоди у здійсненні ВАТ "Дніпроважбуд" права користування та розпорядження своїм майном шляхом зобов’язання ОСОБА_6 звільнити кімнату НОМЕР_1 у гуртожитку АДРЕСА_1. Знято ОСОБА_6 з реєстраційного обліку за вказаною адресою. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати ухвалені рішення судів, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ВАТ "Дніпроважбуд" відмовити.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності – на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд зобов’язаний прийняти рішення, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов’язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.

Проте зазначені вимоги закону залишилися поза увагою суду.

Суд узагалі належним чином не з’ясував характер та суть заявлених позивачем вимог, норми права, якими вони регулюються; не зазначив, чи мали місце обставини, якими позивач обґрунтовував свої вимоги; не дав належної правової оцінки зібраним у справі доказам.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову ВАТ БМФ "Дніпроважбуд", суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив із того, що спірна житлова площа в гуртожитку була надана ОСОБА_6 у 2001 році з порушенням вимог діючого житлового законодавства, оскільки вона не перебувала з позивачем у трудових відносинах. Крім того, надано її було терміном на два роки, за спливом якого ОСОБА_6 кімнату не звільнила, тому позивач на законних підставах вимагає усунення перешкод у користуванні та розпорядженні ним своєю власністю шляхом зобов’язання відповідача звільнити спірне житлове приміщення.

Проте з таким висновком суду повністю погодитися не можна, оскільки він зроблений без повного з’ясування дійсних обставин справи, прав та обов’язків сторін у даних правовідносинах.

Відповідно до ст. ст. 128, 129 ЖК України, єдиною підставою для вселення на жилу площу у гуртожитку є спеціальний ордер, що видається адміністрацією підприємства, установи, організації на підставі спільного рішення адміністрації та відповідного профспілкового комітету.

Судом установлено, що ОСОБА_6 вселилась до житлової кімнати НОМЕР_1 гуртожитку, що розташований у будинку АДРЕСА_1 на підставі ордера № 31 від 3 вересня 2001 року (а. с. 7).

Вимоги про визнання цього ордеру недійсним в установленому законом порядку не заявлялися, а тому висновки суду про те, що видано його з порушенням діючого законодавства не ґрунтуються на законі.

Не узгоджуються з матеріалами справи й висновки суду про те, що за спливом дворічного терміну на який було видано ордер, відповідачка мала звільнити спірне приміщення, оскільки як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, 1 серпня 2003 року ОСОБА_6 було видано ордер на право зайняття тієї ж самої кімнати (а.с. 23 т.1).

В установленому законом порядку вимоги про визнання недійсним й цього ордеру не заявлялися, а відтак висновки суду щодо проживання відповідачки в гуртожитку без достатніх підстав суперечать матеріалам справи та вимогам закону.

Відповідно до вимог ст. ст. 1, 19 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" забороняється виселення, переселення та відселення мешканців гуртожитків, які на законних підставах тривалий час (не менше п’яти років) зареєстровані та фактично проживають у гуртожитках, призначених для проживання одиноких громадян або для проживання сімей, та не мають іншого власного житла, без попереднього надання їм (їх сім’ям) іншого житла, придатного для постійного проживання людей.

Проте зазначені вимоги закону також залишилися поза увагою суду.

Крім того, на порушення вимог ст. ст. 212- 214 ЦПК України рішення суду не містить висновків щодо зустрічних позовних вимог.

Відповідно до ч. 2 ст. 123 ЦПК України зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов'язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин, або коли вимоги за позовами можуть зараховуватися, або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову.

За формою та змістом зустрічна позовна зава повинна відповідати вимогам ст. ст. 119, 120 ЦПК України.

Прийнявши від ОСОБА_6 зустрічну позовну заяву, що не відповідає зазначеним вимогам закону, суд і в судовому засіданні належним чином не з’ясував характер та суть заявлених нею вимог, чи всі вони виникають з одних правовідносин.

За таких обставин постановлені судові рішення підлягають скасуванню з підстав, передбачених ст. 338 ЦПК України, з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 13 квітня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 жовтня 2009 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.