У січні 2009 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що відповідач перебував із ним як приватним підприємцем у трудових відносинах, з відповідачем було укладено договір про повну матеріальну відповідальність, 19 травня 2008 року ОСОБА_4, керуючи автомобілем НОМЕР_1, який належить йому, позивачу, допустив зіткнення автомобіля з деревом, у результаті чого автомобіль перекинувся й одержав механічні пошкодження, відповідач визнав свою провину в такій дорожньо-транспортній пригоді та зобов’язався відшкодувати завдані збитки, однак у подальшому трудові відносини з ним припинив, не відшкодувавши заподіяну шкоду.

Позивач просив стягнути з відповідача 23 548 грн. 36 коп. на відшкодування матеріальної шкоди, 450 грн. – оплати вартості проведення експертизи та відшкодувати судові витрати.

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 19 жовтня 2009 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 14 грудня 2009 року, позов задоволено, постановлено стягнути з відповідача на користь позивача 23 548 грн. 36 коп. на відшкодування матеріальної шкоди, 450 грн. – оплати вартості проведення експертизи, 268 грн. на відшкодування судових витрат, а також постановлено зобов’язати позивача повернути відповідачу замінені запчастини автомобіля.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позов, суд керувався пунктом 1 статті 134 КЗпП України та одночасно статтею 1166 ЦК України й виходив із того, що між сторонами було укладено договір про повну матеріальну відповідальність ОСОБА_4, 19 травня 2008 року з його вини було пошкоджено автомобіль позивача, тому відповідач зобов’язаний відшкодувати приватному підприємцю ОСОБА_3 завдану своїми неправомірними діями матеріальну шкоду, розмір якої відповідно до висновку спеціаліста-автотоварознавця від 1 липня 2008 року складає 23 548 грн. 36 коп.

Проте з такими висновками суду цілком погодитися не можна.

Передбачені статтею 1166 ЦК України підстави відповідальності особи за завдану майнову шкоду застосовуються в разі наявності між сторонами спору в деліктних зобов’язаннях.

Разом із тим підстави, умови, порядок, межі й розмір матеріальної відповідальності працівників за шкоду, заподіяну ними підприємству, установі організації встановлені Главою ІХ КЗпП України (322-08) .

Відповідно до частин першої та другої статті 130 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків. При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.

Згідно з пунктом 1 статті 134 КЗпП України відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до статті 135-1 цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей.

Статтею 135-1 цього Кодексу передбачено, що письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками (що досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують роботи, безпосередньо зв'язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Також відповідно до частини першої статті 135-3 КЗпП України розмір заподіяної підприємству, установі, організації шкоди визначається за фактичними втратами, на підставі даних бухгалтерського обліку, виходячи з балансової вартості (собівартості) матеріальних цінностей за вирахуванням зносу згідно з установленими нормами.

Суд установив, що сторони перебували в трудових відносинах, і між ними 15 травня 2008 року було укладено договір про повну матеріальну відповідальність ОСОБА_4, 19 травня 2008 року ОСОБА_4 керував автомобілем НОМЕР_1, який належить позивачу, та пошкодив зазначений автомобіль.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_4 посилався на те, що його матеріальна відповідальність за пошкодження автомобіля не може бути повною, оскільки договір про повну матеріальну відповідальність він укладав із ОСОБА_3 як експедитор і за таким договором відповідає в повному обсязі лише за ввірені (передані) йому матеріальні цінності, а за пошкодження автомобіля він несе відповідальність лише як водій у загальному порядку.

Відповідач також не погоджувався із розміром матеріальної шкоди, визначеним у висновку спеціаліста автотоварознавця від 1 липня 2008 року, навів відповідні мотиви своїх заперечень проти цього висновку та заявив клопотання про призначення експертизи для визначення розміру дійсної шкоди, завданої позивачу, а також зазначав, що ОСОБА_3 у відшкодування шкоди вже утримав із його, позивача, заробітної плати 1 800 грн., та із заробітної плати його брата ОСОБА_5 – 900 грн.

Суд у порушення вимог статей 214, 215 ЦПК України на зазначене уваги не звернув, пояснень відповідача належним чином не перевірив, у достатньому обсязі не визначився із характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню, безпідставно застосував положення статті 1166 ЦК України, а з огляду на відповідні норми КЗпП України (322-08) не встановив та не зазначив у рішенні яку саме роботу виконував ОСОБА_4, перебуваючи в трудових відносинах із приватним підприємцем ОСОБА_3, чи допускає згідно зі статтею 135-1 КЗпП України така його робота укладення договору про повну матеріальну відповідальність та чи має юридичну силу такий договір саме на випадок пошкодження автомобіля позивача, що стався 19 травня 2008 року, а також чи є інші передбачені статтею 134 КЗпП України підстави для покладення на ОСОБА_4 повної матеріальної відповідальності.

У достатньому обсязі не визначився суд і з розміром шкоди, оскільки прийняв до уваги висновок спеціаліста-автотоварознавця від 1 липня 2008 року, однак не з’ясував чи відповідає визначений таким висновком розмір матеріальної шкоди передбаченим статтею 135-3 КЗпП України правилам, а також не перевірив пояснень відповідача щодо попереднього утримання позивачем 2 700 грн. у рахунок відшкодування шкоди й у рішенні не зазначив мотивів, за якими не прийняв такі пояснення ОСОБА_4

Також суд ухвалою не вирішив клопотання відповідача про призначення експертизи для визначення розміру дійсної шкоди, перевірити розгляд такого питання в судовому засіданні неможливо, оскільки у порушення статті 197 ЦПК України диск, на який здійснювався технічний запис судових засідань 15 червня 2009 року та 19 жовтня 2009 року, до матеріалів справи не приєднаний, а до справи долучено довідки про те, що з технічних причин звукозапис не зберігся.

Крім того, у висновку спеціаліста-автотоварознавця від 1 липня 2008 року зазначено, що ремонтувати автомобіль економічно недоцільно й розмір матеріальної шкоди спеціалістом визначений у 23 548 грн. 36 коп., що складає дійсну ринкову вартість автомобіля, натомість представник позивача в своїх поясненнях суду зазначала, що автомобіль ОСОБА_3 відремонтований і використовується за призначенням.

Такі обставини суд залишив без перевірки й оцінки і не визначився з розміром фактичних втрат, понесених позивачем.

Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, у порушення вимог статей 303, 315 ЦПК України у достатній мірі не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретні обставини й факти, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених частиною другою статті 338 ЦПК України.

Керуючись статтею 336 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.

Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 19 жовтня 2009 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 14 грудня 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.