Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Міністерства юстиції України в інтересах громадянина держави Ізраїль ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про повернення неповнолітньої дитини за касаційною скаргою Міністерства юстиції України на рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 14 травня 2009 року,

У червні 2008 року Міністерство юстиції України звернулося до суду в інтересах громадянина держави Ізраїль ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 про повернення неповнолітньої дитини – ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, до місця постійного проживання – держави Ізраїль – на підставі ст. ст. 3, 6, 7, 11, 16, 23, 30 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, ст. 9 Конституції України, ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори України" і пп. 2, 10 Порядку виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей. В обгрунтування своїх вимог позивач указував, що 9 червня 2003 року Равінатським судом м. Лод держави Ізраїль зареєстровано шлюб між ОСОБА_1 і ОСОБА_2. ІНФОРМАЦІЯ_1 в них народилася дочка ОСОБА_3. Подружжя разом із дитиною проживало в м. Рамбам.

Після розірвання шлюбу за рішенням суду від 9 травня 2005 року дитину залишено проживати разом із матір’ю та визначено час для зустрічей із батьком. Однак у порушення вказаного судового рішення відповідачка неправомірно 15 червня 2007 року виїхала разом із дитиною з Ізраїлю до України, де вони зараз мешкають.

Оскільки діями відповідачки були порушені батьківські права ОСОБА_1, він вимушений звернутися до суду.

Ухвалою судді Центрального районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 19 червня 2008 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 12 листопада 2008 року, позовну заяву повернуто на підставі п. 3 ч. 3 ст. 121 ЦПК України.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 травня 2009 року вказані ухвали скасовано з передачею матеріалів до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження.

Рішенням Центрального районного суду м. Сімферополя від 5 березня 2009 року в задоволенні позову відмовлено у зв’язку з необгрунтованістю позовних вимог, оскільки рішення Равінатського суду м. Реховота від 9 травня 2005 року, на яке посилався позивач в обгрунтування своїх вимог, не визнано в установленому законом порядку на території України.

Рішенням колегії суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 14 травня 2009 року вказане рішення місцевого суду скасовано й ухвалено нове рішення про відмову в позові.

Міністерство юстиції України звернулося до Верховного Суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції й ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що при вирішенні питання про розлучення між батьками за їх спільною згодою дитина залишилася на піклуванні та вихованні матері і позивачем не надано достатньо доказів, які переконали б суд, що повернення дитини до місця проживання в державі Ізраїль буде відповідати інтересам останньої і захистить її права. Крім того, суд указав, що наявність рішення Равінатського суду м. Реховота від 7 жовтня 2007 року про перехід опікунства над дитиною від матері до батька, ухваленого в момент знаходження дитини разом із матір’ю в Україні та після звернення центрального органу держави Ізраїль до центрального органу України з вимогою про повернення дитини, не свідчить про порушення прав батька як опікуна дитини, оскільки таке рішення ухвалено судом держави Ізраїль без участі матері та до вирішення питання про повернення дитини компетентним органом України.

Проте з такими висновками апеляційного суду погодитися не можна, оскільки вони не ґрунтуються на доказах, наданих відповідачкою.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Згідно з правилами ст. 3 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей (995_188) (далі – Конвенція) переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо: при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; та у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 12 Конвенції, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено ст. 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини. Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, про який йдеться в попередньому пункті, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

При цьому, незважаючи на положення попередньої статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов’язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що: особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку. Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку. Розглядаючи обставини, про які йдеться в цій статті, судові й адміністративні органи беруть до уваги інформацію про соціальне походження дитини, подану Центральним органом або іншим компетентним органом країни постійного проживання дитини (ст. 13 Конвенції).

Як убачається з матеріалів справи, 9 червня 2003 року Равінатським судом м. Лод держави Ізраїль зареєстровано шлюб між громадянами ОСОБА_1 і ОСОБА_2, в якому ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дочка – ОСОБА_3. Рішенням Равінатського суду м. Реховот від 1 червня 2005 року затверджено угоду між сторонами про розірвання шлюбу, право опіки над дитиною набула мати. Рішенням Равінатського суду м. Реховот від 14 липня 2005 року шлюб залишено розірваним. Батько набув право відвідувати дитину.

15 червня 2007 року ОСОБА_2 виїхала разом із дитиною з Ізраїлю до України, де вони зараз мешкають.

Оскільки в даному випадку правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Конвенцією, на вимоги якої апеляційний суд в порушення ст.ст. 309, 316 ЦПК України уваги не звернув і не навів зазначених у ст. 13 Конвенції підстав для відмови у видачі розпорядження про повернення дитини, тому ухвалене ним рішення підлягає скасуванню з підстав, передбачених ст. 338 ЦПК України, з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Доводи відповідачки про відсутність порушень прав позивача не ґрунтуються на доказах, оскільки відповідно до Конвенції будь-які питання між батьками, розбіжності та спори щодо батьківських прав і обов’язків та способів їх реалізації мають визначатися законодавством держави, в якій дитина постійно проживала до протиправного вивезення, і вирішуватися компетентними органами цієї держави.

Посилання суду на громадянство малолітньої дитини як підстави відмови в позові суперечить діючому законодавству, оскільки спір не стосується видачі дитини, а вирішується питання повернення її до країни останнього спільного проживання батьків для визначення основних питань щодо дитини компетентним органом іноземної держави на підставі національного законодавства.

Під час нового розгляду справи суду необхідно з’ясувати характер спірних правовідносин, права й обов’язки сторін та ухвалити у справі законне й обґрунтоване судове рішення.

Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу Міністерства юстиції України задовольнити частково.

Рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 14 травня 2009 року скасувати, справу передати на новий апеляційний розгляд до цього ж суду.

Ухвала оскарженню не підлягає.