Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, третя особа – ОСОБА_8, про стягнення суми боргу за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 9 листопада 2009 року,

У грудні 2007 року ОСОБА_6 звернувся із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 10 вересня 2006 року між ним та ОСОБА_7 укладено договір позики на суму 350 000 (триста п’ятдесят тисяч) доларів США. 25 жовтня 2006 року між сторонами укладено договір позики на суму 60 000 (шістдесят тисяч) доларів США. Обидві позики підтверджуються розписками, написаними власноручно ОСОБА_7 За змістом розписок ОСОБА_7 зобов’язувався повернути борг за першою вимогою. 25 листопада 2006 року ОСОБА_6 висунув вимогу про повернення суми боргу. Однак, відповідачем кошти повернуті не були. Ураховуючи викладене, ОСОБА_6 просив задовольнити його позовні вимоги та стягнути з ОСОБА_7 2 050 000 (два мільйона п’ятдесят тисяч) грн. у рахунок повернення суми боргу.

У процесі розгляду справи ОСОБА_6 збільшив позовні вимоги та просив стягнути з ОСОБА_7 3 124 200 (три мільйона сто двадцять чотири тисячі двісті) грн. у рахунок повернення основної суми боргу за офіційним курсом гривні по відношенню до іноземної валюти, встановленої службовим розпорядженням НБУ станом на 19 травня 2009 року, та відсотки за користування коштами у розмірі 788 860 (сімсот вісімдесят вісім тисяч вісімсот шістдесят) грн. 50 коп.

Рішенням Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 8 липня 2009 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 3 124 200 (три мільйона сто двадцять чотири тисячі двісті) грн. у рахунок повернення суми боргу, 788 860 (сімсот вісімдесят вісім тисяч вісімсот шістдесят) грн. 50 коп. у рахунок оплати відсотків за користування коштами, а всього 3 913 060 (три мільйона дев’ятсот тринадцять тисяч шістдесят) грн. 50 коп., а також 1 730 грн. (одна тисяча сімсот тридцять) грн. у рахунок оплати судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 9 листопада 2009 року рішення Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 8 липня 2009 року скасовано. Стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 3 124 200 (три мільйона сто двадцять чотири тисячі двісті) грн. у рахунок повернення суми боргу, 242 126 (двісті сорок дві тисячі сто двадцять шість) грн. у рахунок оплати трьох процентів річних від простроченої суми, та 1 745 (одна тисяча сімсот сорок п’ять) грн. у рахунок оплати судових витрат. В решті позовних вимог ОСОБА_6 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що підстави для стягнення процентів, як передбачено частиною першою статті 1048 ЦК України, відсутні, оскільки пунктом 5 розділу VIII Прикінцевих положень Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (2664-14) передбачено, що до приведення законодавства у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно – правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону, якщо інше не передбачено цим Законом. Позика є фінансовою послугою, яка надається з метою отримання прибутку, різновидом якого є проценти, тому проценти на рівні облікової ставки НБУ підлягають застосуванню фінансовими установами. Оскільки, пред’являючи позов, позивач посилався також на положення статті 625 ЦК України, то стягненню підлягають три процента річних від простроченої суми.

Проте з такими висновками судів погодитися не можна.

Статтею 307 ЦПК України передбачено, що до повноважень апеляційного суду, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, належить право скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог.

Однією з підстав для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення є порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права (стаття 309 ЦПК України).

Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню.

Установлено, що 10 вересня 2006 року ОСОБА_7 взяв у борг у ОСОБА_6 грошові кошти в розмірі 350 000 (триста п’ятдесят тисяч) доларів США. 25 жовтня 2006 року ОСОБА_7 взяв у борг у ОСОБА_6 ще 60 000 (шістдесят тисяч) доларів США, що підтверджується відповідними розписками. Вказані суми відповідач ОСОБА_7 зобов’язувався повернути за першою вимогою, яка настала 25 листопада 2006 року.

Вироком Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 8 жовтня 2008 року, залишеним без зміни ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 9 грудня 2008 року, ОСОБА_7 визнано винним у скоєнні злочину передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України (шахрайство, вчинене в особливо великих розмірах), у тому числі і по епізоду отримання ним від ОСОБА_6 10 вересня 2006 року та 25 жовтня 2006 року 410 000 (чотириста десяти тисяч) доларів США.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Позичальник, як передбачено статтею 1049 ЦК України, зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено право позикодавця на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір процентів встановлюється договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Договорами позики від 10 вересня 2006 року та від 25 жовтня 2006 року розмір процентів не встановлено.

Частиною першою статті 5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" встановлено, що фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами – суб’єктами підприємницької діяльності.

Надавати фінансові кредити за рахунок залучених коштів має

право на підставі відповідної ліцензії лише кредитна установа (частина третя статті 5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг").

Пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" передбачено, що фінансова установа – це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.

Пунктом 3 частини першої статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" передбачено, що фінансовий кредит – це кошти, які надаються у позику юридичній або фізичній особі на визначений строк та під процент.

Фінансова послуга – це операція з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (пункт 5 частини першої статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг").

Учасниками ринків фінансових послуг є юридичні особи та фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності, які відповідно до закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг на території України, та споживачі таких послуг (пункт 7 частини першої статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" ).

Згідно з пунктів 3, 4 частини першої статті 34 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" уповноважений орган у межах своєї компетенції видає ліцензії для здійснення фінансовими установами: діяльності з надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів; діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб.

Частина друга статті 34 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" передбачає, що здійснення діяльності, зазначеної у частині першій цієї статті, дозволяється тільки після отримання відповідної ліцензії.

Ухвалюючи рішення про відмову у стягненні процентів за користування коштами, апеляційний суд не звернув уваги на те, що Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (2664-14) встановлює, що право на здійснення операцій з надання фінансових послуг належить фінансовим установам, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичним особам – суб’єктам підприємницької діяльності; надавати фінансові кредити за рахунок залучених коштів має право на підставі відповідної ліцензії лише кредитна установа, та помилково застосовував його до спірних правовідносин.

Отже, суд апеляційної інстанції на зазначені вимоги закону уваги не звернув та не визначився з характером спірних правовідносин та правовою нормою, яка підлягає застосуванню.

Оскільки порушення норм матеріального та процесуального права призвело до неправильного вирішення справи і ці порушення допущені судом апеляційної інстанції при розгляді справи, рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 336, 339, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 9 листопада 2009 року скасувати, а справу направити до суду апеляційної інстанції для розгляду іншим складом суду.

Ухвала оскарженню не підлягає.