розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, Полтавської районної державної нотаріальної контори, третя особа – комунальне підприємство "Бюро технічної інвентаризації та містобудування Полтавського району", про визнання договору дарування недійсним і за зустрічним позовом ОСОБА_5, ОСОБА_4 до ОСОБА_3, Полтавської районної державної нотаріальної контори, третя особа – комунальне підприємство (далі-КП) "Бюро технічної інвентаризації та містобудування Полтавського району", про встановлення юридичного факту, виділення часток у спадковому майні, визнання права власності на спадкове майно,

У червні 2008 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, Полтавської районної державної нотаріальної контори, третя особа – КП "Бюро технічної інвентаризації та містобудування Полтавського району", про визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_1, укладеного ним 18 січня 2007 року на користь ОСОБА_6

Позивач указував, що перебував з ОСОБА_6 у зареєстрованому шлюбі з 2005 року. Оскільки він старшій за віком за ОСОБА_6, мав намір забезпечити її житлом на випадок своєї смерті, а тому вважав за необхідне розпорядитися своїм майном – квартирою № АДРЕСА_1 - шляхом складання заповіту на її ім’я.

18 січня 2007 року разом із дружиною, ОСОБА_6, звернулися до нотаріуса, де, як він вважав, склав заповіт на її ім’я. Підписаний ним документ віддав дружині. ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_6 померла. Після її смерті ОСОБА_3 з’ясував, що 18 січня 2007 року в нотаріуса він підписав не заповіт, а договір дарування квартири.

Посилаючись на те, що ОСОБА_6 не прийняла в дар спірну квартиру, як того вимагає ст. 721 ЦК України, і не зареєструвала цей договір у КП "Бюро технічної інвентаризації та містобудування Полтавського району", до теперішнього часу він, позивач, вважається власником квартири, його волевиявлення під час підписання договору дарування не було спрямоване на вчинення саме договору дарування, ОСОБА_3 просив визнати це договір недійсним на підставі ст. ст. 203, 215, 216 ЦК України та відновити його майнові права на квартиру.

У липні 2008 року до суду звернулись ОСОБА_5 і ОСОБА_4 із зустрічним позовом до ОСОБА_3 про виділення часток у спадковому майні, визнання права власності на спадкове майно. Посилались на те, що вони разом із ОСОБА_3 є спадкоємцями першої черги за померлою ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_6 Оскільки право власності ОСОБА_6 на спірну квартиру на підставі договору, укладеного 18 січня 2007 року, не зареєстровано в органах БТІ, просили визнати за ОСОБА_6 право власності на майно – квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору дарування, укладеного ОСОБА_3 на її ім’я, і здійснити поділ спадкового майна між ними та ОСОБА_3

Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 5 грудня 2008 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 19 березня 2009 року, позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 18 січня 2007 року. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_5, ОСОБА_4 відмовлено. Додатковим рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 19 січня 2009 року вирішено питання про судові витрати.

У касаційній скарзі ОСОБА_5 і ОСОБА_4 просять скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_3, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_3 та визнаючи договір дарування недійсним, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що ОСОБА_3 мав намір посвідчити заповіт на ім’я дружини - ОСОБА_6, а не договір дарування, його волевиявлення було спрямоване саме на вчинення заповіту, але під час укладення договору дарування він через вікові та медичні вади не усвідомлював значення своїх дій. Суд дійшов висновку, що під час укладення договору дарування мало місце порушення ч. 5 ст. 203 ЦК України щодо вільного волевиявлення сторони та відповідності договору внутрішній волі. Крім того, суд зазначив, що відповідно до ст. ст. 657, 210 ЦК України договір дарування спірної квартири підлягає обов’язковій державній реєстрації, а договір дарування, укладений 18 січня 2007 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6, цим вимогам закону не відповідав.

Проте такі висновки судів є передчасними.

Так, предметом позову ОСОБА_3 було визнання недійсним договору дарування, укладеного ним на користь його дружини, ОСОБА_6, 18 січня 2007 року.

Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) , при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи. З цього слідує, що при вирішенні позову про визнання недійсним договору дарування суди повинні виходити із відповідних норм Цивільного кодексу України (435-15) , якими регулюється вчинення саме цього виду договорів.

Договір дарування є особливою формою договорів, який опосередковує безоплатну передачу майна в власність від однієї сторони (дарувальника) до іншої сторони (обдарованого).

Згідно зі ст. 717 ЦК України з а договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За п. 2 ст. 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Статтею 182 ЦК України передбачена необхідність державної реєстрації як прав на нерухомість, так і правочинів щодо нерухомості.

Державна реєстрація договору про відчуження майна та державна реєстрація права власності на нерухому річ є окремими видами реєстрації.

Державна реєстрація правочинів проводиться на підставі Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 671 (671-2004-п) , відповідно до п. 2 якого реєстраторами є державні нотаріальні контори, приватні нотаріуси, які згідно з договорами, укладеними з адміністратором Реєстру, проводять державну реєстрацію правочинів, змін, внесених до них, відомостей про припинення їх дії, приймають запити, видають завірені витяги з Реєстру та виконують інші функції, передбачені цим Порядком.

Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно проводиться комунальними підприємствами БТІ на підставі Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 року № 7/5 (z0157-02) , з огляду на положення п. 5 Прикінцевих положень Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" від 1 липня 2004 року.

Під час розгляду справи встановлено, що договір дарування, укладений 8 січня 2007 року ОСОБА_3 на користь ОСОБА_6, зареєстрований державним нотаріусом Полтавської районної державної нотаріальної контори, номер правочину 1872510, що свідчить про те, що договір дарування зареєстрований у встановленому законом порядку.

З урахуванням вищенаведених положень закону той факт, що ОСОБА_6 не зареєструвала своє право власності на нерухому річ у комунальному підприємстві БТІ після укладення договору дарування, сам по собі не може бути підставою для визнання відповідного договору недійсним.

Крім того, задовольняючи позов про визнання договору дарування недійсним, суд послався на ч. 3 ст. 203 ЦК України.

Але при цьому суд не врахував, що ст. 203 ЦК України насамперед встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а конкретні підстави для визнання договорів недійсними визначені ст. ст. 215, 218- 235 ЦК України, і такі підстави повинні мати місце саме на час укладення такого договору. Тому визнання договору недійсним лише з мотивів недодержання загальних вимог для чинності правочину не можна визнати правильним.

Оскільки суди, розглядаючи справу, у порушення ст. ст. 213, 214, 303, 316 ЦПК України в достатньому обсязі не визначилися з характером спірних правовідносин та правовими нормами, що підлягають застосуванню при вирішенні даного спору, судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції як у частині вирішення позову про визнання договору недійсним, так і в частині відмови в позові ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання права власності на спадкове майно та поділ спадкового майна.

Керуючись ст. 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_5, ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 5 грудня 2008 року, додаткове рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 19 січня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 19 березня 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.