Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, треті особи: Солом’янська районна у місті Києві рада, орган опіки та піклування Солом’янської районної у м. Києві державної адміністрації, про визначення порядку користування земельною ділянкою та зобов’язання знести прибудову за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 27 жовтня 2009 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 28 січня 2010 року,

У травні 2008 року ОСОБА_6 звернулася із зазначеним позовом, посилаючись на те, що на підставі договору дарування від 5 березня 1974 року вона є власником ? частини будинку АДРЕСА_1 Відповідачка ОСОБА_7 є власником ? частин будинку АДРЕСА_1 Будинок, співвласниками якого є сторони, знаходиться на земельній ділянці площею 805 кв.м. Земельна ділянка не приватизована. Між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 виникли спірні відносини стосовно порядку користування земельною ділянкою. Відповідачка ОСОБА_7 чинить перешкоди позивачці у користуванні земельною ділянкою, яка прилегла до її частини будинку. Ураховуючи викладене, ОСОБА_6 просила задовольнити її позовні вимоги та визначити порядок користування земельною ділянкою відповідно до часток сторін у вартості будинку.

У процесі розгляду справи ОСОБА_6 уточнила та збільшила свої позовні вимоги і просила визначити порядок користування спірною земельною ділянкою згідно варіанту № 1 висновку судової будівельно – технічної експертизи від 17 грудня 2008 року, а також просила зобов’язати ОСОБА_7 знести за свій рахунок самовільно збудовану житлову прибудову: гараж, житлова прибудова та мансарда.

Рішенням Солом’янського районного суду м. Києва від 27 жовтня 2009 року, залишеним без зміни ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 28 січня 2010 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати ухвалені у справі рішення та ухвалити рішення про задоволення її позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_6, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що права позивачки з боку відповідачки не порушуються, оскільки у позивачки відсутні документи, що посвідчують право власності або право користування спірною земельною ділянкою, а судовому захисту, відповідно до статті 152 ЗК України, підлягають порушені права та охоронювані законом інтереси власників земельних ділянок або землекористувачів.

Однак, з такими висновками суду погодитися не можна.

Відповідно до статті 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Установлено, що на підставі договору дарування, укладеного 5 березня 1974 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_6, ОСОБА_6 є власником ? частини будинку АДРЕСА_1

Відповідачка ОСОБА_7 є власником ? частин будинку № АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 11 січня 1994 року, виданого після смерті ОСОБА_8, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року.

Спірний будинок знаходиться на земельній ділянці площею 805 кв.м., яка зареєстрована за ОСОБА_8 на підставі рішення виконкому Київської міської ради від 1954 року № 886 (а.с.80). Земельний кодекс України (2768-14) набрав чинності з 1 січня 2002 року (пункт 1 Розділу ІХ "Прикінцеві положення" Земельного кодексу України (2768-14) ).

Відповідно до пункту 7 Розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України (2768-14) громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.

При переході права власності на будівлі та споруди за цивільно – правовими угодами, укладеними до 1 січня 2002 року, згідно з положеннями чинної до цієї дати статті 30 ЗК, до набувача від відчужувача переходить належне йому право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі та споруди, якщо інше не передбачалось у договорі відчуження.

Судом не звернуто уваги, що сторони набули права власності на будинок до 1 січня 2002 року, а тому разом з правом власності на будинок до них перейшло і право користування спірною земельною ділянкою на якій розташований будинок.

Пунктом 6 Розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України (2768-14) передбачено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

Однак, рішенням Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 (v005p710-05) пункт 6 Розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України (2768-14) визнано таким, що не відповідає Конституції України (254к/96-ВР) (є неконституційним), оскільки суперечить положенням частини четвертої статті 13, частини другої статті 14, частини третьої статті 22, частини першої статті 24, частини першої, другої, четвертої статті 41 Конституції України.

Відповідно до частини першої статті 30 ЗК України (1990 року) при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об’єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди. У разі зміни цільового призначення надання земельної ділянки у власність або користування здійснюється в порядку відведення.

У справах за позовом осіб, яким належні на праві спільної власності жилий будинок, господарські будівлі та споруди, розташовані на земельній ділянці, яка знаходиться в їх користуванні, про встановлення порядку володіння й користування спільною земельною ділянкою суд повинен з’ясувати і врахувати можливість нормального користування будинком і здійснення догляду за ним, розташування господарських будівель і споруд тощо.

Судом на зазначене уваги не звернуто.

Крім того, як позивачка ОСОБА_6 так і відповідачка ОСОБА_7 користуються спірною земельною ділянкою тривалий час і між сторонами склався певний порядок користування землею.

Проте, судом питання визначення порядку користування земельною ділянкою на підставі порядку, який склався між сторонами не досліджено.

Судом не застосовано норми матеріального права, які підлягали застосуванню, не повно з’ясовані обставини справи, з’ясування яких має суттєве значення для правильного вирішення спору.

Апеляційний суд на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права уваги не звернув і помилково залишив рішення суду без змін.

Оскільки порушення норм матеріального та процесуального права призвело до неправильного вирішення справи, рішення суду першої інстанції та ухвала суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 27 жовтня 2009 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 28 січня 2010 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для розгляду іншим суддею.

Ухвала оскарженню не підлягає.