Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про виселення та відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_7, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_8, ОСОБА_9 на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 14 серпня 2009 року та рішення апеляційного суду Київської області від 26 січня 2010 року,

У травні 2009 року ОСОБА_6 звернулася із зазначеним позовом, посилаючись на те, що на підставі свідоцтва про право особистої власності на жилий будинок від 22 травня 1991 року вона є власником 7/20 частин будинку АДРЕСА_1. Відповідно до свідоцтва про право особистої власності на жилий будинок від 22 травня 1991 року власником 13/20 частин будинку АДРЕСА_1 був ОСОБА_10 ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_10 помер. Відповідачка ОСОБА_7 прийняла спадщину у відповідності до закону. У зв’язку з цим вона є власником 13/20 частин будинку АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 25 березня 2009 року. Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 2 лютого 1999 року, яке вступило в законну силу, встановлено порядок користування будинком, згідно якого ОСОБА_6 виділено у користування наступні жилі приміщення у будинку згідно плану: 2-1, 2-2, 2-3, 2-4, 2-5. ОСОБА_10 виділено у користування наступні жилі приміщення у будинку згідно плану: 1-1, 1-2, 1-3, 1-4, 1-5. Оскільки відповідачка ОСОБА_7 є спадкоємцем ОСОБА_10, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року, то вона, разом із членами своєї сім’ї, повинна користуватися тими приміщеннями, які на підставі рішення суду були виділені у користування спадкодавцю. Однак, відповідачі займають жилі приміщення у будинку, які закріплені для користування за позивачкою, чим перешкоджають останній користуватися своєю власністю. Крім того, між сторонами склалися неприязні стосунки. Ураховуючи викладене, ОСОБА_6 просила задовольнити її позовні вимоги та виселити ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_9 із частини будинку, яка належить їй на праві власності, а також стягнути 10 000 (десять тисяч) грн. у рахунок відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 14 серпня 2009 року позовні вимоги ОСОБА_6 задоволено частково. Виселено ОСОБА_7, ОСОБА_9, ОСОБА_8 із 7/20 частин будинку № АДРЕСА_1 у зв’язку із неможливістю спільного проживання без надання іншого жилого приміщення. Стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 5 000 (п’ять тисяч) грн. у рахунок відшкодування моральної шкоди та 30 (тридцять) грн. у рахунок оплати витрат на інформаційно – технічне забезпечення розгляду справи. Стягнуто з ОСОБА_7 7 грн. 50 коп. у рахунок оплати судового збору.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 26 січня 2010 року рішення Ірпінського міського суду Київської області від 14 серпня 2009 року в частині стягнення моральної шкоди скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_6 про відшкодування моральної шкоди відмовлено. В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_7, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_8, ОСОБА_9 просять скасувати ухвалені у справі рішення, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6 та виселяючи ОСОБА_7, ОСОБА_9, ОСОБА_8 із 7/20 частин будинку № АДРЕСА_1 у зв’язку з неможливістю спільного проживання без надання іншого жилого приміщення, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що оскільки ОСОБА_6 є власником 7/20 частин будинку АДРЕСА_1 а відповідачі перешкоджають користуватися належною їй власністю, то останні підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення у зв’язку з неможливістю спільного проживання.

Проте з такими висновками суду погодитися не можна.

Відповідно до статті 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Установлено, що ОСОБА_6 є власником 7/20 частин будинку АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право особистої власності на жилий будинок від 22 травня 1991 року. ОСОБА_7 є власником 13/20 частини будинку АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 25 березня 2009 року.

Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною власністю.

Порядок володіння і користування спільним майном може бути встановлений за взаємною згодою співвласників.

При переході права на частку майна в праві спільної часткової власності на це майно для нового співвласника встановлений раніше порядок володіння та користування спільним майном є обов’язковим (частина четверта статті 358 ЦК України).

Установлено, що рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 2 лютого 1999 року, яке вступило в законну силу, встановлено порядок користування будинком, згідно якого ОСОБА_6 виділено у користування наступні жилі приміщення у будинку згідно плану: 2-1, 2-2, 2-3, 2-4, 2-5. ОСОБА_10 виділено у користування наступні жилі приміщення у будинку згідно плану: 1-1, 1-2, 1-3, 1-4, 1-5.

Набуваючи права власності на 13/20 частин будинку АДРЕСА_1 у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_10, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року, ОСОБА_7 зобов’язана дотримуватися і порядку користування будинком, який встановлено на підставі рішення суду.

Однак, судом не з’ясовано чи дійсно відповідачка разом з членами своєї сім’ї займає житлові приміщення, які рішенням суду виділено у користування ОСОБА_6

Згідно статті 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки із майна, що є спільній частковій власності.

Виселяючи ОСОБА_7, ОСОБА_9, ОСОБА_8 із 7/20 частин будинку, судом не звернуто увагу, що частки у спільній частковій власності не виділені в натурі, як передбачено законом.

Крім того, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (стаття 319 ЦК України).

Як зазначено у частині першій статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Позбавлення або обмеження у здійсненні права власності можливе лише у випадках і порядку, встановлених законом.

Установлено, що ОСОБА_7 є власником 13/20 частин будинку АДРЕСА_1.

Виселяючи ОСОБА_7 без надання іншого жилого приміщення із будинку, співвласником якого вона є, судом не звернуто увагу, що таким чином вона обмежується у здійсненні свого права власності, а також не з’ясовано чи можливо у даному випадку застосування до неї такої процесуальної дії як виселення.

Членів сім’ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 ЖК України (стаття 157 ЖК України).

Згідно роз’яснення, викладеного у пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 квітня 1985 року "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" (v0002700-85) , при вирішенні справ про виселення на підставі статті 116 ЖК України осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, необхідно виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Зокрема, заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективі тощо.

Виселяючи ОСОБА_9, ОСОБА_8 із будинку судом не з’ясовано фактів їх триваючої антигромадської поведінки, а також чи застосовувались до них заходи попередження або заходи громадського впливу.

Отже, суд у порушення вимог закону належним чином не перевірив доводів сторін, не повно з’ясував обставини справи, не надав їм оцінки, а також не визначився із характером спірних правовідносин.

З’ясування цих обставин має суттєве значення для правильного вирішення спору.

Апеляційний суд на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права уваги не звернув і помилково залишив рішення суду без змін.

Оскільки порушення норм матеріального та процесуального права призвело до неправильного вирішення справи, рішення суду першої інстанції та рішення суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_7, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_8, ОСОБА_11 задовольнити.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 14 серпня 2009 року та рішення апеляційного суду Київської області від 26 січня 2010 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для розгляду іншим суддею.

Ухвала оскарженню не підлягає.