розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя, визнання права власності на ? частину квартири та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання квартири такою, що не є спільним майном подружжя, й третьої особи із самостійними вимогами – ОСОБА_5 – про визнання квартири такою, що не є спільним майном подружжя, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від

16 грудня 2009 року,

У травні 2007 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_4, в якому просив поділити спільне майно подружжя, а саме квартиру АДРЕСА_1, і визнати за ним право власності на ? частину вказаної квартири.

Зазначав, що з 2 березня 1974 року він перебував із відповідачкою в зареєстрованому шлюбі. Від шлюбу вони мали сина – ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1. 2 листопада 2001 року шлюб між ними було розірвано у відділі реєстрації актів громадянського стану Бабушкінського районного управління юстиції м. Дніпропетровська, про що в книзі реєстрації актів громадянського стану було зроблено запис за № 587.

Майно, набуте під час шлюбу, вони із ОСОБА_4 поділили добровільно. Кошти, накопичені за час спільного проживання, у розмірі

21 150 доларів США поділили на три рівні частини: 7 050 доларів США отримав він, а 14 100 доларів США – відповідачка, яка повинна була за ці кошти придбати житло для себе та їхнього сина.

Від сина він дізнався, що ОСОБА_4 купила дві квартири, для себе – квартиру АДРЕСА_2, та для нього – квартиру АДРЕСА_1.

ІНФОРМАЦІЯ_2 його син, ОСОБА_6, раптово помер.

Після смерті сина, у листопаді 2006 року, йому стало відомо, що квартира, в якій проживав син, була придбана його колишньою дружиною, ОСОБА_4, ще в 1999 році, тобто до розірвання шлюбу між ними, отже, є спільною сумісною власністю подружжя.

26 листопада 2007 року ОСОБА_4 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_3, в якому просила суд визнати, що квартира АДРЕСА_1 не є спільним майном подружжя; у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити.

Зазначала, що придбала спірну квартиру в 1999 році за дорученням і за кошти свого рідного брата – ОСОБА_5, який є громадянином Росії, про що її колишньому чоловікові, ОСОБА_3, було відомо.

До суду також звернувся ОСОБА_5, який, будучи третьою особою у справі, заявив самостійні вимоги й просив суд визнати, що квартира АДРЕСА_1 не є спільним майном його сестри, ОСОБА_4, та її колишнього чоловіка – ОСОБА_3, оскільки придбана ОСОБА_4 для нього за його дорученням і за його кошти.

Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від

11 вересня 2009 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено. Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_4 та третьої особи – ОСОБА_5 – задоволено в повному обсязі. Визнано, що квартира АДРЕСА_1 не є спільним майном подружжя. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 грудня

2009 року рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від

11 вересня 2009 року скасовано. Позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено: визнано на ним право власності на ? частину спірної квартири. У задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

ОСОБА_4 звернулася до Верховного Суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 грудня 2009 року, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права й порушення норм процесуального права, та залишити в силі рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 вересня 2009 року.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Однак оскаржуване рішення апеляційного суду зазначеним вимогам закону не відповідає.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що позивач звернувся до суду після спливу строку позовної давності, а, задовольняючи зустрічні позовні вимоги

ОСОБА_4 та третьої особи із самостійними вимогами – ОСОБА_5, з того, що спірна квартира не є спільним майном подружжя.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, задовольняючи позов

ОСОБА_3 і відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4, апеляційний суд указував, що позивачем за первісним позовом строк позовної давності не пропущений, а спірна квартира є спільним майном подружжя та підлягає поділу, і вважав, що суду не надано безспірних доказів придбання ОСОБА_4 указаної квартири за дорученням її брата –

З висновком апеляційного суду погодитися не можна з таких підстав.

Згідно із ч. 1 ст. 22 Кодексу про шлюб та сім’ю України (далі – КпШС України (2006-07) ) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен із подружжя має рівні права володіння користування і розпорядження цим майном.

Відповідно до чч. 2, 3 ст. 29 КпШС України поділ спільного майна подружжя може бути проведений як під час перебування в шлюбі, так і після розірвання шлюбу.

Для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю розведеного подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності.

Згідно зі ст. 75 Цивільного кодексу Української Радянської Соціалістичної Республіки (далі – ЦК УРСР (1540-06) ) позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін.

Відповідно до вимог ст. 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Згідно зі ст. 11 КпШС України у тих випадках, коли для окремих вимог встановлено строк позовної давності, він обчислюється, якщо інше не встановлено законом, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з 2 березня 1974 року перебували в зареєстрованому шлюбі, який 2 листопада 2001 року було розірвано у відділі реєстрації актів громадянського стану Бабушкінського районного управління юстиції м. Дніпропетровська, про що в книзі реєстрації актів громадянського стану було зроблено запис за № 587.

Від шлюбу ОСОБА_8 і ОСОБА_4 мали сина – ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, який ІНФОРМАЦІЯ_2 раптово помер.

Квартира АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 12 жовтня 1999 року.

Відповідно до довіреності від 21 вересня 1999 року, посвідченої нотаріусом Жуковського нотаріального округу Брянської області Російської Федерації Анішиною С.С., ОСОБА_5 уповноважив свою сестру,

ОСОБА_4, придбати для нього квартиру АДРЕСА_1 та оформити на себе право власності на вказану квартиру для подальшого переоформлення за першою ж вимогою цієї квартири на його ім’я чи на ім’я його дочки – ОСОБА_10

5 жовтня 1999 року між ОСОБА_5 і ОСОБА_4 було укладено угоду про придбання вказаної вище квартири за 9 тис. доларів США, які ОСОБА_4 у той самий день, згідно з розпискою від 5 жовтня 1999 року, отримала від свого брата.

Отже, дослідивши матеріали справи та належним чином вивчивши надані сторонами докази, суд першої інстанції дійшов по суті правильного висновку про задоволення зустрічних позовних вимог і самостійних вимог третьої особи, вважаючи такі вимоги обґрунтованими та в повній мірі доведеними й підтвердженими наданими доказами.

Апеляційний суд, перевіряючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, помилково скасував законне та обґрунтоване судове рішення, відмовивши в задоволенні зустрічних позовних вимог з тих підстав, що доводи позивачки за зустрічним позовом не знайшли свого беззаперечного підтвердження, і в порушення вимог ст. ст. 57- 60 ЦПК України вважаючи надані нею докази неналежними.

Задовольняючи первісний позов, апеляційний суд правильно зазначав, що перебіг строку позовної давності почався з листопада 2006 року, коли позивач після смерті сина намагався встановити об’єм спадкового майна та дізнався про існування спірної квартири, однак згідно з вимогами ч. 2

ст. 308 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 339, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України