розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - ОСОБА_5, про стягнення процентів річних і індексу інфляції за невиконання грошового зобов’язання та за позовом третьої особи із самостійними вимогами ОСОБА_5 до ОСОБА_3, відділу державної виконавчої служби Індустріального районного управління юстиції Дніпропетровської області, третя особа - ОСОБА_4, про зупинення виконавчого провадження, скасування арешту частини квартири та звільнення майна з-під арешту, усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення та зобов’язання вивезти з квартири речі, відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 5 травня 2009 року

У липні 2005 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, в якому просила в рахунок погашення боргу ОСОБА_4 передати їй у власність належну йому квартиру АДРЕСА_1 та достягнути з нього різницю у вартості квартири в сумі 61 735 грн. 33 коп. У лютому 2009 року позивачка уточнила позовні вимоги та просила стягнути з ОСОБА_4 на її користь 260 352 грн. 40 коп., що становить проіндексовану суму вартості проданої їй у 1998 році зазначеної квартири, договір купівлі-продажу якої був визнаний недійсним.

В обґрунтування позову посилалась на те, що рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 листопада 1999 року визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, за яким вона купила квартиру в ОСОБА_4, а додатковим рішенням цього ж суду від 5 липня 2000 року з нього на її користь стягнуто 42 796 гр. 67 коп. у порядку приведення сторін до первісного стану. Оскільки рішення суду не виконане, а ринкова вартість квартири зросла, просила задовольнити позов. Крім того, просила скасувати виконавчі дії, що здійснюються згідно з постановою про відкриття виконавчого провадження від 19 травня 2000 року, щодо її виселення з указаної квартири при виконанні рішення суду від 5 листопада 1999 року за відповідним позовом ОСОБА_5

Третя особа ОСОБА_5 позов не визнала, у листопаді 2005 року пред’явила зазначений вище позов, який нею неодноразово уточнювався та доповнювався (останні доповнення – вересень 2008 року). Посилалась на те, що спірна квартира була придбана нею під час шлюбу з ОСОБА_4, рішенням суду за нею визнано право власності на 1/2 частину квартири, вона не є боржником перед ОСОБА_3, тому вважала, що виконавчі дії з арешту квартири є незаконними. Проживання ОСОБА_3 у квартирі та знаходження там її речей є незаконним і створює їй перешкоди в користуванні квартирою.

У зв’язку з викладеним просила зупинити виконавче провадження щодо стягнення з ОСОБА_4 42 796 гр. 67 коп.; виключити з акта опису спірну квартиру та скасувати арешт на неї, накладений ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 6 серпня 2001 року, а також постановами державного виконавця від 21 серпня 2000 року та від 11 жовтня 2001 року; усунути перешкоди в користуванні вищезазначеною квартирою шляхом виселення ОСОБА_3 і зобов’язання її забрати свої речі з спірної квартири. Крім того, просила стягнути завдану моральну шкоду в розмірі 10 тис. грн.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 24 лютого 2009 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 217 555 грн. 73 коп., розподілено судові витрати; у решті позову відмовлено. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 5 травня 2009 року рішення місцевого суду скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено, а позовні вимоги ОСОБА_5 задоволено частково. Скасовано постанови ВДВС Індустріального РУЮ Дніпропетровської області від 21 серпня 2000 року та від 11 жовтня 2001 року, а також ухвалу Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 6 серпня 2001 року про накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1; усунено перешкоди ОСОБА_5 у користуванні вказаною квартирою шляхом виселення з неї ОСОБА_3 У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_5 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення апеляційного суду скасувати й залишити в силі рішення місцевого суду.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове рішення, суд апеляційної інстанції виходив із того, що підстав для стягнення заборгованості з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 немає, тому що такі вимоги вже були предметом судового розгляду й положення ст. 625 ЦК України на ці правовідносини не поширюються. Частково задовольняючи позов ОСОБА_5, апеляційний суд послався на те, що вона за рішенням суду є власником 1/2 частини спірної квартири, проте через неправомірне накладення на неї арешту не може зареєструвати таке право за собою, чим порушуються її права власника. Оскільки ОСОБА_3 без правових підстав мешкає в цій квартирі, повторно вселившись після примусового виселення, яка на праві спільної сумісної власності належить ОСОБА_5, суд її виселив.

Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна, тому що його суд дійшов його з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Судом установлено, що рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 5 листопада 1999 року договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 між ОСОБА_4 і ОСОБА_3 визнано недійсним; за ОСОБА_5 визнано право власності на 1/2 частину цієї квартири, яка була нею придбана в період шлюбу з ОСОБА_4 Додатковим рішенням цього ж суду від 5 липня 2000 року з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 стягнуто 42 796 грн. 67 коп. у порядку приведення сторін до первісного стану. Зазначене рішення суду не виконане, грошові кошти ОСОБА_3 не повернуті; для виконання цього рішення як судом, так і державним виконавцем при виконанні рішення накладався арешт на спірну квартиру – як на 1/2 частину, що належить ОСОБА_4, так і на 1/2 частину, що належить ОСОБА_5 з дочкою (а.с. 38, 39, т. 1).

Таким чином, стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 грошової суми є грошовим зобов’язанням, а згідно зі ст. 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.

Набранням законної сили рішенням суду про стягнення грошової суми та звернення його виконання не є підставою для припинення грошового зобов’язання, а боржник несе обов’язок відшкодувати інфляційні витрати від знецінення неповернутих коштів за час до виконання рішення суду про стягнення суми. Розрахунок проіндексованої суми проводить позивач, проте на суді лежить обов’язок перевірити цей розрахунок на відповідність його закону.

У зв’язку з викладеним висновок апеляційного суду про відсутність правових підстав для покладення відповідальності на ОСОБА_4 за невиконання грошового зобов’язання після набрання чинності рішенням суду є таким, що не відповідає вимогам закону. Тобто суд у порушення вимог ст. 214 ЦПК України не визначився з правовідносинами, які виникли між сторонами, та правовою нормою, яка підлягає застосуванню до них.

Скасовуючи за позовом ОСОБА_5 постанови державного виконавця про накладення арешту на квартиру, апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 214, 316, 385, 387 ЦПК України не врахував таке: 1) арешт було накладено для виконання рішення суду про стягнення грошової суми, а скасування такого арешту може призвести до того, що його примусове виконання суттєво буде утруднено; 2) постанова державного виконавця від 21 серпня 2000 року стосується частини квартири, яка належить на праві власності ОСОБА_4, який цю постанову не оскаржив; 3) згідно зі ст. 55 Закону України "Про виконавче провадження" та ст. 385 ЦПК України постанова державного виконавця про арешт майна може бути оскаржена протягом 10 днів, а оскаржила постанови про накладення арешту ОСОБА_5 до суду через чотири роки; 4) згідно зі ст. 387 ЦПК України в разі обґрунтованості скарги на рішення державного виконавця суд визнає його неправомірним і зобов’язує державного виконавця усунути порушення закону, а не сам скасовує постанови державного виконавця.

Крім того, скасовуючи ухвалу місцевого суду від 6 серпня 2001 року про накладення арешту на частину спірної квартири, апеляційний суд допустив позапроцесуальне оскарження та скасування судового рішення, оскільки, по-перше, такої ухвали у справі немає; по-друге, ця ухвала була постановлена під час розгляду іншої справи і лише при її розгляді така ухвала могла бути оскаржена.

За таких обставин рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.