розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа – ОСОБА_6, про визнання права власності, виділ частки зі спільної сумісної власності та відшкодування витрат на лікування за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Кіровоградської області від 6 травня 2009 року,

У лютому 2008 року ОСОБА_3 звернулась до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що з 1991 року проживала однією сім’єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_7, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1. Після його смерті ОСОБА_4, з якою він з 1991 року не проживав, але перебував у зареєстрованому шлюбі, і його дочка, ОСОБА_5, заявили про свої спадкові права, подавши відповідні заяви до нотаріальної контори, та не визнають її прав на майно. За період спільного проживання однією сім’єю з ОСОБА_7 ними як подружжям за сумісні кошти й спільною працею збудовано житловий будинок АДРЕСА_1, придбано автомобіль "Опель-Вектра", державний номерний знак НОМЕР_1, і здійснено банківський вклад у розмірі 50 тис. грн., які зареєстровані на ім’я ОСОБА_7 З урахуванням наведеного та ст. 74 СК України, ст. ст. 370, 392 ЦК України позивачка просила суд визнати спільною сумісною власністю набуте за час її проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_7 вказане вище майно; визнати за нею право власності на 1/2 частку цього майна; виділити його в натурі, визнавши за нею право власності на житловий будинок і автомобіль, та стягнути з відповідачів на її користь грошову компенсацію в розмірі 8 988 грн. 50 коп. різниці у вартості належної їй частки в спільній сумісній власності.

У червні 2008 року ОСОБА_3 уточнила підставу позову та просила задовольнити її вимоги з урахуванням положень ст. 17 Закону України "Про власність", зазначаючи, що перебування ОСОБА_7 в іншому зареєстрованому шлюбі не позбавляє її права вимагати визнання за нею права власності на майно, набуте спільною працею за час їхнього спільного проживання як членів сім’ї.

Крім того, на підставі ст. 1232 ЦК України позивачка просила стягнути зі спадкоємців ОСОБА_7 понесені нею витрати на його лікування в сумі 2 233 грн. 44 коп.

Рішенням Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 6 лютого 2009 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 у рівних частинах 2 233 грн. 44 коп. витрат на лікування спадкодавця, 2 131 грн. судових витрат. У решті позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Кіровоградської області від 6 травня 2009 року рішення місцевого суду в частині відмови в задоволенні позову скасовано, ухвалено нове рішення, яким у цій частині позов задоволено частково. Визнано спільною сумісною власністю житловий будинок АДРЕСА_1; автомобіль "Опель-Вектра", державний номерний знак НОМЕР_1; банківський вклад у відкрите акціонерне товариство комерційний банк "Надра" на ім’я ОСОБА_7 у розмірі 50 тис. грн. з нарахованими процентами. Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частку вказаного майна. В іншій частині рішення місцевого суду залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення апеляційного суду скасувати й залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судом установлено, не заперечується сторонами, що ОСОБА_3 і ОСОБА_7 з 1991 року проживали спільно до ІНФОРМАЦІЯ_1 – дня його смерті. ОСОБА_7 весь цей час знаходився в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4

Позивачка зазначала, що за час спільного проживання ними за сумісні кошти та спільною працею збудовано житловий будинок АДРЕСА_1, придбано автомобіль "Опель-Вектра", державний номерний знак НОМЕР_1, та здійснено банківський вклад у розмірі 50 тис. грн., які вона просила визнати спільною сумісною власністю.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_7 знаходився в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 до дня своєї смерті, тому вимоги позивачки про визнання права спільної сумісної власності на майно, набуте за час її спільного проживання з ОСОБА_7 без реєстрації шлюбу, є безпідставним, а визнання за нею права власності як придбаного внаслідок спільної праці членів сім’ї є бездоказовим.

Апеляційний суд, скасовуючи в цій частині рішення місцевого суду та задовольняючи позов, виходив із того, що позивачкою порушувалось питання про визнання права спільної сумісної власності на майно, придбане внаслідок спільної праці з ОСОБА_7 як членів сім’ї, а не як подружжям. Тому суд задовольнив позов на підставі ст. 17 Закону України "Про власність", оскільки ОСОБА_3 належними й допустимими доказами довела, що спільне майно ними придбане в результаті спільної праці та за спільні кошти, а знаходження ОСОБА_7 в іншому зареєстрованому шлюбі для цих правовідносин не має правового значення.

Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна, оскільки його суд дійшов із порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає; обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не встановлені.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України "Про власність", який був чинний до червня 2007 року, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї, є спільною сумісною власністю сторін, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Апеляційний суд дійшов правильного висновку, що позивачка просила задовольнити позов на підставі положень цього Закону (697-12) , оскільки в червні 2008 року уточнила підставу позову (а.с. 99-100). У зв’язку із цим доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд вийшов за межі позовних вимог, є безпідставними.

Задовольняючи частково позовні вимоги позивачки, апеляційний суд фактично посилався на те, що ОСОБА_3 довела, що вона з 1991 року проживала однією сім’єю з ОСОБА_7, незважаючи на те, що він знаходився в іншому зареєстрованому шлюбі, і внаслідок цього дійшов висновку, що придбане ними майно є їхньою спільною сумісною власністю.

Проте відповідно до ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Підстава позову визначається нормами закону, який підлягає застосуванню.

У зв’язку із цим позивачка повинна довести не лише факт спільного проживання, а й те, що внаслідок спільної праці з ОСОБА_7 ними придбано спірне майно.

Апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 214, 316 ЦПК України не навів на підтвердження своїх висновків жодних доказів придбання наслідок спільної праці спірного автомобіля "Опель-Вектра", державний номерний знак НОМЕР_1, зокрема: за які кошти та коли саме, а також за які кошти вносився банківський вклад у розмірі 50 тис. грн. У справі взагалі відсутній правовстановлюючий документ щодо придбання цього автомобіля. Відносно придбання житлового будинку суд послався виключно на пояснення позивачки, не навівши будь-яких інших доказів, і не звернув уваги на те, що згідно зі ст. 57 ЦПК України пояснення позивача, не допитаного як свідка, не є доказом у справі.

Крім того, з договору строкового банківського вкладу на суму 50 тис. грн. убачається, що він укладений 31 жовтня 2007 року, коли Закон України "Про власність" (697-12) втратив чинність (а.с. 31). Проте в порушення вимог процесуального закону апеляційний суд мотивував своє рішення в частині визнання банківського вкладу спільною сумісною власністю саме цим Законом.

За таких обставин рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухваленого рішення з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.