розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 в інтересах ОСОБА_5, третя особа – державний нотаріус Другої Київської державної нотаріальної контори Костенко Людмила Юхимівна, про визнання заповіту недійсним за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 15 лютого 2010 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 15 квітня 2010 року,

У грудні 2009 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 3 квітня 2009 року її батько, ОСОБА_7, склав заповіт на ім’я неповнолітньої ОСОБА_5 Указувала, що під час посвідчення заповіту ОСОБА_7 виповнилось 52 роки, однак при досягненні 45-річного віку до його паспорта не була вклеєна фотокартка, як це передбачено п. 8 Положення про паспорт громадянина України (491/93) , тому його паспорт на той момент був недійсним. Просила визнати недійсним заповіт її батька – ОСОБА_7, складений 3 квітня 2009 року на користь неповнолітньої ОСОБА_5, та визнати її – позивачку, спадкоємицею першої черги по закону після померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_7

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 15 лютого 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 15 квітня 2010 року, у задоволенні позову відмовлено.

У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права у порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_7, унаслідок чого відкрилася спадщина на майно померлого, зокрема квартиру АДРЕСА_1 в місті Києві.

Спадкування здійснювалося на підставі заповіту, складеного ОСОБА_7 4 квітня 2009 року та посвідченого державним нотаріусом Другої Київської державної нотаріальної контори Костенко Л.Ю., яким спадкодавець заповів усе своє майно, де б воно не було та з чого б воно не складалось, і взагалі все те, що буде належати йому на день смерті та на що він за законом матиме право, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, відповідачці у справі (а.с. 144).

Відмовляючи ОСОБА_3 у задоволенні позову, суди виходили з відсутності підстав для визнання заповіту недійсним і з дотримання вимог закону під час його нотаріального посвідчення.

Проте з висновками судів попередніх судових інстанцій не можна погодитись із таких підстав.

Згідно зі ст. 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Відповідно до ст. 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у ст. ст. 1251 - 1252 цього Кодексу.

Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним (ст. 1257 ЦК України).

У разі недотримання цих вимог заповіт не підлягає виконанню та спадкування повинно здійснюватись за законом.

Заявляючи в суді вимоги про недійсність заповіту (з урахуванням уточнення позову), ОСОБА_3 посилалася на порушення вимог закону щодо порядку нотаріального посвідчення заповіту, що відповідно до ч. 1 ст. 1257 ЦК України визнається підставою його нікчемності, наслідком якого є невиконання такого заповіту й виникнення в неї права спадкування за законом.

Виходячи з аналізу змісту норми ст. 1257 ЦК України нотаріальний порядок посвідчення угод – це система послідовних дій нотаріуса (інших осіб, зазначених у ст. ст. 1251- 1252 ЦК України), урегульованих нормами Закону України "Про нотаріат" (3425-12) , положеннями Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 15 червня 2009 року № 1062/5 (z0518-09) , направлених на захист прав та законних інтересів юридичних та фізичних осіб, з метою надання цим угодам юридичної вірогідності.

Таким чином, нотаріальному посвідченню угоди передують певні дії нотаріуса щодо складення угоди, перевірки правоздатності та дієздатності осіб, що її укладають, їхнього дійсного волевиявлення тощо.

Однак, як убачається з матеріалів справи, заповіт складений ОСОБА_7 4 квітня 2009 року, а його нотаріальне посвідчення відбулося ще напередодні – 3 квітня 2009 року ( а.с. 144).

Усупереч вимогам ст. ст. 212- 214 ЦПК України суди зазначеній обставині оцінки не дали, як і доводам позивачки про те, що наслідком такого порушення порядку нотаріального посвідчення заповіту є його нікчемність.

Оскільки апеляційним судом не були усунені порушення норм матеріального й процесуального права, допущені судом першої інстанції, відповідно до чч. 2, 3 ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню судові рішення обох попередніх інстанцій з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 15 лютого 2010 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 15 квітня 2010 року скасувати, передати справу на новий розгляд до Печерського районного суду м. Києва.