Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про поділ спільного майна подружжя,

У травні 2007 року ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_6 про поділ спільного майна подружжя.

Зазначав, що він перебуває з відповідачкою в зареєстрованому шлюбі з 20 липня 1984 року.

За час перебування в шлюбі подружжям за спільні кошти було придбано два двадцятитонні контейнери, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_4; два двадцятитонні контейнери, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_5; ? частину нежилого приміщення весільного салону, що розташоване за адресою: АДРЕСА_6; квартиру АДРЕСА_1.

Посилаючись на те, що між ними не досягнуто згоди щодо поділу спільного майна, просив у порядку поділу спільного майна подружжя виділити йому в натурі ? частину нежилого приміщення весільного салону, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_6, та ? частину квартири АДРЕСА_1; у порядку поділу спільного майна подружжя виділити відповідачці контейнери, що розташовані за адресою: АДРЕСА_4 і контейнери, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_5, та ? частину спірної квартири.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 4 листопада 2008 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 3 червня 2009 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 про поділ спільного майна подружжя відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_5 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_5, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що нежиле приміщення весільного салону було придбане ОСОБА_6 за рахунок доходів від її діяльності як приватного підприємця та з метою подальшого розвитку такої діяльності; позивач не навів доказів належності ОСОБА_6 спірних контейнерів; право власності на спірну квартиру не виникло в жодного з подружжя, оскільки вона не введена в експлуатацію.

Проте з такими висновками судів погодитись не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Ухвалені у справі судові рішення зазначеним вимогам закону не відповідають.

Судом установлено, що ОСОБА_5 перебував із ОСОБА_6 в зареєстрованому шлюбі з 20 липня 1984 року.

ОСОБА_6 з 2 квітня 1997 року зареєстрована приватним підприємцем і займається підприємницькою діяльністю.

14 вересня 2001 року ОСОБА_6 разом з ОСОБА_7 в рівних частинах за договором купівлі-продажу придбали квартиру АДРЕСА_2, а на підставі договорів купівлі-продажу від 25 березня 2002 року та 29 жовтня 2003 року ОСОБА_6 та ОСОБА_7 у рівних частинах набули права власності на підвальні приміщення, розташовані у зазначеному будинку.

У подальшому ОСОБА_6 та ОСОБА_7 провели реконструкцію вказаних квартири та підвальних приміщень і 27 грудня 2004 року отримали свідоцтво про право власності на нежиле приміщення весільного салону, яке використовується ними для здійснення підприємницької діяльності.

5 лютого 2008 року шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 було розірвано.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, ОСОБА_5 посилався на те, що контейнери, що розташовані за адресою: АДРЕСА_4 і контейнери, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 у АДРЕСА_3, яка була придбана подружжям за інвестиційним договором, і нежиле приміщення весільного салону, розташоване за адресою: АДРЕСА_6, придбане подружжям під час шлюбу за спільні кошти, тому є спільною сумісною власністю.

Згідно зі ст. 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України, аналогічне положення містить ст. 60 Сімейного кодексу України, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Відповідно до пп. 23 - 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" (v0011700-07) , вирішуючи спори між подружжям про майно, судам необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.

Нежиле приміщення весільного салону, яке використовується ОСОБА_6 для здійснення підприємницької діяльності та розташоване за адресою: АДРЕСА_6, було створено шляхом реконструкції квартири та підвальних приміщень, які були придбані ОСОБА_6 у 2001 – 2003 роках під час перебування в шлюбі.

На порушення вимог ст. ст. 214, 215 ЦПК України суд першої інстанції на зазначені положення закону уваги не звернув; не визначився з характером спірних правовідносин; не встановив і в рішенні не зазначив обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, джерел і часу його придбання; не врахував, що спірне нежиле приміщення весільного салону було створено в результаті реконструкції спільного сумісного нерухомого майна подружжя, правовий режим якого визначався відповідно до норм Кодексу про шлюб та сім`ю України (2006-07) .

Крім того, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання права власності на частину квартири АДРЕСА_1, придбаної подружжям за інвестиційним договором, суд першої інстанції не з`ясував і в рішенні не зазначив, коли і ким з подружжя було укладено такий договір; не встановив обсягу грошових коштів, які було сплачено на виконання умов зазначеного договору; належним чином не перевірив час введення в експлуатацію спірного нерухомого майна.

Апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України вищезазначені вимоги закону залишив поза увагою, належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги ОСОБА_5, в ухвалі не зазначив конкретних обставин та фактів, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 4 листопада 2008 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 3 червня 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.