Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Патрюка М.В.,

суддів: Жайворонок Т.Є., Мазурка В.А.,

Лященко Н.П., Прокопчука Ю.В., -

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа – приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу Онищук Ігор Миколайович, про визнання недійсним договору дарування, встановлення факту проживання однією сім’єю та визнання права спільної часткової власності на незавершене будівництво за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Рівненської області від 5 жовтня 2009 року,

ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що з лютого 2003 року проживає з ОСОБА_4 однією сім’єю, веде спільне господарство, має з ним взаємні права та обов’язки. 30 липня 2007 року вони разом придбали частину незавершеного будівництвом будинку АДРЕСА_1 в м. Рівному, який ОСОБА_4 без її згоди 30 серпня 2008 року подарував ОСОБА_5

ОСОБА_3 просила встановити факт її проживання з ОСОБА_4 однією сім’єю з 1 лютого 2003 року, визнати недійсним договір дарування від 30 серпня 2008 року №2270, визнати за нею право власності на половину зазначеного будинку.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 26 червня 2009 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено.

Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 5 жовтня 2009 року рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 26 червня 2009 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі відповідач ОСОБА_4 ставить питання про скасування рішення апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, і залишення в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_4 підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3, апеляційний суд виходив із того, що вона не довела факт проживання з ОСОБА_4 однією сім’єю, а тому суд першої інстанції помилково застосував норми матеріального права, які регулюють право спільної сумісної власності.

Але з такими висновками апеляційного суду погодитися не можна.

Відповідно до ч. 1 ст. 304 ЦПК України справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України (1618-15) .

За наслідками розгляду справи апеляційний суд ухвалює рішення або постановляє ухвалу, які повинні відповідати вимогам ст. ст. 213, 214, 315, 316 ЦПК України.

Відповідно до вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно з роз’ясненнями Пленуму Верховного Суду України, викладеними в п. 19 постанови від 24 жовтня 2008 року № 12 "Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку" (v0012700-08) , у разі ухвалення нового рішення або зміни рішення суд апеляційної інстанції в мотивувальній частині рішення дає оцінку доказам, що наявні в матеріалах справи, а також новим доказам, якщо вони досліджувалися, в їх сукупності за правилами, встановленими ст. 212 ЦПК України.

Відповідно до чч. 3, 4 ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

В обґрунтування своїх доводів про проживання з ОСОБА_4 однією сім’єю з 2003 року ОСОБА_3 посилалася на показання свідків: ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 – і відсутність у той період у неї та ОСОБА_4 зареєстрованих шлюбів з іншими особами й реєстрацію шлюбу з останнім у березні 2009 року.

Ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд на викладене уваги не звернув; не дав належної правової оцінки зібраним у справі доказам, якими ОСОБА_3 обґрунтовувала свої вимоги, підставам визнання ОСОБА_4 позову та доводам ОСОБА_3 про їх проживання однією сім’єю, а також реєстрації між ними шлюбу в березні 2009 року; без переконливих мотивів взяв до уваги показання свідків: ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12 – щодо відносин ОСОБА_3 з ОСОБА_4; не вмотивував і не обґрунтував своїх висновків.

При цьому апеляційний суд не врахував, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, то майно, набуте ними за час спільного проживання відповідно до положень ст. 74 СК України належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Крім того, апеляційний суд не врахував, що відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією України (254к/96-ВР) , законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Тому з висновками апеляційного суду про те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не проживали однією сім’єю, а суд першої інстанції порушив норми Сімейного кодексу України (2947-14) , погодитися не можна.

За таких обставин рішення апеляційного суду без змін залишатися не може й підлягає скасуванню, а справа – направленню до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.

Керуючись ст. ст. 336, 342, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Рівненської області від 5 жовтня 2009 року скасувати, справу передати до апеляційного суду на новий розгляд.

Ухвала оскарженню не підлягає.