Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, третя особа – Головне управління юстиції у м. Києві, про визнання свідоцтва про право на спадщину частково недійсним, встановлення факту прийняття спадщини та визнання права власності на частину спадкового майна та за зустрічним позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_6, третя особа – Друга Київська державна нотаріальна контора, про визнання особи такою, що втратила право на спадкування, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 10 вересня 2008 року й ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 24 грудня 2008 року,

У вересні 2004 року ОСОБА_6 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 його дочки – ОСОБА_9, відкрилася спадщина на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 та грошовий вклад у банку в сумі 3 134 грн. 65 коп.

Спадкоємцями першої черги за законом на зазначене майно були він, чоловік його дочки – ОСОБА_7, син останнього та його дочки – ОСОБА_10, які прийняли спадщину фактично, оскільки проживали та були зареєстровані в указаній квартирі. Він заяву про прийняття спадщини до нотаріальної контори не подавав, але вважає, що оскільки в нього з 1999 року на зберіганні знаходились ощадні книжки померлої, то прийняв спадщину фактично.

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його внук – ОСОБА_10, після чого він дізнався, що 28 травня 2004 року останньому та ОСОБА_7 було видано свідоцтво про право на спадщину за законом на ? частину спірної квартири кожному.

Вважаючи, що після смерті його дочки спадщину було прийнято усіма спадкоємцями першої черги, позивач з урахуванням доповнень та уточнень своїх вимог просив визнати свідоцтво про право на спадщину за законом, видане ОСОБА_7 та ОСОБА_10, частково недійсним; встановити факт прийняття ним спадщини у вигляді 1/3 частини вказаної квартири; визнати за ним право власності на 1/3 частину квартири та грошових вкладів у банку; зобов’язати відповідача сплатити йому грошову компенсацію вартості 1/3 частини квартири.

У процесі розгляду справи ОСОБА_7 звернувся до суду із зустрічним позовом, зазначаючи, що ОСОБА_6 у спірній квартирі не проживав, після смерті ОСОБА_9 до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини у шестимісячний строк не звертався, як і не звертався до суду з приводу визначення додаткового строку на прийняття спадщини.

У зв’язку з наведеним, ОСОБА_7 просив визнати ОСОБА_6 таким, що втратив право на спадкування майна ОСОБА_9 після смерті останньої.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 10 вересня 2008 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 24 грудня 2008 року, в задоволенні позову ОСОБА_6 відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_7 задоволено, ухвалено визнати ОСОБА_6 таким, що втратив право на спадкування майна ОСОБА_9 після смерті останньої.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 ставить питання про скасування судових рішень й ухвалення нового рішення по суті його позовних вимог, посилаючись на неповне з'ясування судами обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків судів обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав .

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_6 та задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_7, суд першої інстанції та апеляційний суд, погоджуючись із ним, застосували до спірних правовідносин норми ЦК (435-15) 2003 року та виходили з того, що ОСОБА_6 у встановлений зазначеним Кодексом строк до нотаріальної контори не з'явився та не звернувся до суду з позовом про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (435-15) 2003 року правила книги шостої ЦК України (435-15) застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом.

Отже, за змістом указаної норми, ЦК України (435-15) 2003 року застосовується до спадщини, яка відкрилася, але була прийнята спадкоємцями після 1 січня 2004 року; якщо спадщина була прийнята до 1 січня 2004 року – застосовується ЦК Української РСР (1540-06) 1963 року.

Статтею 548 ЦК Української РСР 1963 року встановлено, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини, яким згідно з ч. 525 цього Кодексу є день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим - день, зазначений в ст. 21 ЦК Української РСР 1963 року .

За змістом чч. 1, 2 ст. 549 цього Кодексу спадкоємець визнається таким, що прийняв спадщину, як у разі подання ним у шестимісячний строк відповідної заяви до державної нотаріальної контори, так і в разі фактичного його вступу в управління або володіння спадковим майном, що означає можливість спадкоємця мати майно у своєму віданні, вчинення ним відповідних дій стосовно зазначеного майна до закінчення шестимісячного строку з часу відкриття спадщини.

Судами встановлено, що часом відкриття спадщини спадкодавця ОСОБА_9 є ІНФОРМАЦІЯ_2.

ОСОБА_6 (батько померлої), ОСОБА_7 (чоловік померлої) і ОСОБА_10 (син померлої) були спадкоємцями ОСОБА_9 першої черги за законом.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_7 є таким, що фактично прийняв спадщину, оскільки на момент смерті спадкодавця проживав у квартирі, яка є спадковим майном, та мав належні ОСОБА_9 ощадні книжки (а.с. 31 т. 1). Отже, з урахуванням наведеного та вимог ст. ст. 525, 548, 549 ЦК Української РСР 1963 року ОСОБА_7 прийняв спадщину у вересні 2003 року, тобто до набрання чинності ЦК України (435-15) 2003 року.

Проте суди на наведене належної уваги не звернули, у порушення ст. ст. 213, 214 ЦПК України не визначилися належним чином з моментом прийняття спадщини, а відтак – і з правовою нормою, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин; жодним чином не вирішили питання, чи мали місце обставини, якими обгрунтовувалися вимоги ОСОБА_6, зокрема щодо його фактичного вступу в володіння частиною спадкового майна – ощадними книжками, що має значення для справи.

Крім того, задовольняючи зустрічний позов і визнаючи ОСОБА_6 таким, що втратив право на спадкування майна ОСОБА_9, суди не врахували, що такий спосіб захисту права, як визнання особи такою, що втратила право на спадкування, ні статтею 6, якою встановлено способи захисту цивільних прав особи судом, ні Розділом VII "Спадкове право" ЦК Української РСР (1540-06) 1963 року не передбачено. Про наявність підстав усунення особи від спадщини, визначених ст. 528 ЦК України 1963 року, ні судом у рішенні, ні ОСОБА_7 у зустрічному позові не вказано.

За таких обставин відповідно до ч. 2 ст. 338, ст. 341 ЦПК України ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи в частині вирішення позову ОСОБА_6 на новий розгляд до суду першої інстанції та ухваленням нового рішення у частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_7 про відмову в задоволенні вказаного зустрічного позову.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 341 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 10 вересня 2008 року й ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 24 грудня 2008 року скасувати, справу в частині вирішення позову ОСОБА_6 передати на новий розгляд до суду першої інстанції, в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_7 ухвалити нове рішення.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_7 до ОСОБА_6, третя особа – Друга Київська державна нотаріальна контора, про визнання особи такою, що втратила право на спадкування, відмовити.

Рішення оскарженню не підлягає.